Читать «Орлі, син Орлика» онлайн - страница 123
Тимур Литовченко
– Олено!
– Так?..
– Олено, люба моя!..
– Слухаю, слухаю уважно!
– Мушу щось тобі сказати.
– То кажи, будь ласка.
Після параду вони повернулися до святково прикрашеного будинку й усамітнилися у вітальні в очікуванні обіду. Тепле повітря кімнати було наскрізь просякнуте сонячними променями та хвойними ароматами. Вони удвох, ніхто сторонній не побачить і не почує подружню розмову…
– Кажи, Григорію!
Найталановитіший європейський дипломат і звитяжний воїн нарешті спромігся вичавити з себе наступну нісенітницю:
– Ти знаєш… Ні-ні, не знаєш! Я знаю, що не знаєш… Бо не можеш знати…
Все це виглядало настільки незграбним, що Луїза-Єлена ледь не розсміялася щирим дзвінким сміхом. Проте стрималася: не дозволяла явна серйозність моменту.
– Дякую, люба, – видихнув Григорій, немовби зрозумівши й оцінивши її зусилля (а може, він і справді усе зрозумів?!), та продовжив вичавлювати уривчасті слова: – Я дуже-дуже закоханий… Закоханий у тебе… Саме у тебе, чарівна моя Олено… І це – щира правда.
Луїза-Єлена майже затамувала подих, немовби побоювалася налякати тендітного метелика, який присів перепочити на ніжну квіточку.
– Можеш сміятися наді мною, люба, проте нічого подібного у моєму житті ще не ставалося! Ніколи-ніколи не ставалося!..
Отут вона нарешті не витримала й посміхнулася самими куточками рота.
– Так-так, знаю, що це видається щонайменше дивним… а можливо, навіть абсолютно безглуздим. Проте інакше не скажеш.
Бідолашний Григорій перевів дух і продовжив:
– До того ж, ти могла почути від вірного мого Кароля, від челядників чи бозна ще від кого іншого… Так – я бував закоханим. Навіть не один раз, а двічі.
Тепер Луїза-Єлена зітхнула з погано прихованим смутком.
– Знаю, що про це не заведено говорити… тим паче з молодою дружиною… Тим паче з тобою, кохана моя Олено… І тим паче на Різдво…
– Ні-ні, чому ж… Кажи!
Луїзі-Єлені насправді важко було перенести таке зізнання.
Тим паче – від чоловіка, за якого вона вийшла заміж менше місяця тому.
Тим паче – від її любого шляхетного лицаря Григорія.
Тим паче – на Різдво…
Та він почув лише те, що почув, і продовжив неочікувану сповідь:
– Але все-таки знай про це… просто знай: вони були у моєму житті колись давно – але давно і померли. Давно. Обидві.
Луїза-Єлена здригнулася.
– Софійка… Вона була першою. Ми були ще дітьми, коли батьки домовилися про наше майбутнє одруження. Проте потім сталося багато чого… Поразка шведів і козаків під Полтавою, невдала спроба мого тата за допомогою поляків і кримців звільнити Украйну, поспішний від'їзд до Стокгольма, злидні на еміграції. Софійчин батько не витримав ударів долі й повернувся на батьківщину разом з дочкою. Там Софійка тужила за мною, дуже тужила. Від туги й померла.
– Бідолашна, – мимоволі зірвалося з вуст… хоча Луїзі-Єлені не надто легко було миритися з тим, що серце її коханого колись належало іншій жінці…
Ба навіть дівчині.
– Так, бідолашна.