Читать «Орлі, син Орлика» онлайн - страница 108

І ще про одну важливу річ довідався Григорій: виявляється, гетьман у вигнанні Орлик… помер на чужині?! Дивно було чути таке, проте у цю побрехеньку свято вірили усі запорожці, від нового кошового отамана до останнього козарлюги. Й навіть заупокійні служби на спомин душі бунтівного емігранта у січовій церкві відправляли! Хоча сама лише згадка про Пилипа Орлика могла закінчитися неабиякими неприємностями… про нього чомусь згадували. Згадували – хоча московити давно вже вкоренили з-поміж місцевого населення просту думку: їхня кара завжди буває блискавично-несподіваною і жорстокою. Але дивна річ: на «заупокійну» справу поневолювачі чомусь дивилися крізь пальці!

Виглядала подібна вибірковість досить-таки дивно, хоча Григорій мав на те цілковито логічне пояснення: адже якби не щира упевненість у смерті Пилипа Орлика, жоден козак нізащо не присягнув би на вірність московитам, хай якою милостивою не була б матінка-імператриця Анна Іванівна і хай яким лютим та небезпечним не здавався би пан Ушаков, про якого всяким різним чужинським гендлярам розпитувати зовсім не обов'язково.

А от з чого це козаки взяли, що Пилип Орлик мертвий?!

Ну-у-у, і про це також розпитувати не варто…

Бо виглядає отака настирливість татарського гостя надто підозріло…

Збагнувши, яка гора повинна була піти до Магомета, аби все сталося так, а не інакше, Григорій попрямував на Полтавщину, де зустрівся з місцевою старшиною. На відміну від кошового Іванця, поважні панове полковники нікуди не зникли. Проте на здивовані запитання гетьманича, як можна було повірити чуткам щодо смерті Пилипа Орлика, відповідали невиразним мугиканням, потім крутили сиві вуса й сумно зітхали. У кращому разі – висловлювалися дуже абстрактно й відсторонено, немовби той незнайомець на Сорочинському ярмарку: «Не знаєш ти нічого про нинішні наші порядки! А тому й не зрозумієш геть нічого… Отже, гетьманичу, краще не питай, а заспокойся та йди собі з Богом: все одно справи наші та ваші – кепські».

Подібні філософічні мудрування Григорія аж ніяк не влаштовували, та чим більше він розпитував, тим більше товстішав мур непорозуміння між ним та полтавською старшиною. Насамкінець гетьманич змушений був махнути на все рукою й вирушити з Ніжина на ярмарок у Сорочинці, аби, «подбавши» про надійний конвой, без зайвих труднощів попрямувати до останнього пункту нинішньої мандрівки – до вбогого селища, що постало на місці гетьманської столиці, колись сповненої казкової величі. Одна-єдина надія зігрівала тепер змучене серце: згідно з наявними відомостями, йому міг би допомогти священик тамтешньої Покровської церкви отець Гаврило… Добре, якби бодай цю справу вдалося залагодити!