Читать «Останній шаман» онлайн - страница 87

— Здається, гостя нашого.

— Отого? — перепитала нявка, киваючи кудись собі за спину. Десь у хаті сидів чорнявий чоловік зі своїм старим і хворим гостем, який час від часу тяжко кашляв, повільно щось оповідаючи.

— Еге ж.

— Отакої! А як його віднадити?

Хованець рішучо вийшов за хвіртку й, насвистуючи, недбало рушив у бік поганенького дядка, який тулився під парканом. Дядько був невисокий на зріст, у чомусь чорно-сірому, вицвілому, схожому на армійський бушлат, у високих гумаках, які навіть до весняного мрячного вечора не надто пасували, волосся стирчало на всі боки, а вуса звішувалися сумовитими пасмами. Дядько покашлював і пильно обдивлявся околицю, наче вишукував чи то порожні пляшки, чи то недопалки.

— Добрий вечір, — привітався хованець, проминаючи брудного дядька. Той злякано заозирався й тихо відповів:

— Кому добрий, а кому і злий.

— Ти кого тут виглядаєш? Чи не гостя нашого пізнього? — грізно насунувся на нього хованець. Дядько позадкував, вперся спиною в паркан і зрештою промовив:

— Як кому планида, возом не об’їдеш…

Вийшло у нього це так тужливо, що хованець мимохіть стримав натиск і продовжив вже наче за інерцією:

— Гаруй звідси, доки не вийшло чого!

— Таж мене, бідаче, конем не обскачеш, — повідомив поганий дядько й нарешті вигледів собі недопалка, якого одразу ж застромив до рота й почав смоктати, намагаючись розкурити. Хованець із подивом зауважив, як зовсім уже згаслий недопалок за кілька секунд курився важким сивим і смердючим димом.

— Що тобі треба від нашого гостя? — знову перейшов у наступ хованець. — Чому саме сьогодні?

— Бо я, — підняв покрученого пальця з жовтим довгим нігтем бридкий дядько, — провісник вісток зловісних.

У цей час з-за хвіртки висунулося бліде маленьке личко. Жовті очі блимнули в темряві, й примара в білій сорочці виповзла на вулицю. Обережно ступаючи, вона зробила добрячий гак і наблизилася до дядька ззаду так, що він її зовсім не зауважив. Хованець намагався не дивитися на неї, аби не видати підступний нявчин замір. Нявка ж, опинившись за спиною недолі, вчепилася прозорими пальчиками в гінкий стовбур деревця, що росло попід парканом, і з усієї сили копнула поганого дядька ззаду. Дерево зігнулося, а тоді, чинячи спротив нявчиному зусиллю, виструнчилося. Синхронно охнувши, гидкий дядько полетів в один бік, а мала шибайголова — у протилежний.

— Бодай тобі колька в бік! — сварився дядько, чухаючи місце, яким гепнувся об землю. — І гикавка на обід!

Раз у раз озираючись, бридкий дядько помалу поплівся геть. Він продовжував бурмотіти прокляття, та нявка, обтрушуючи білу сорочку від бруду, сяяла неземним світлом вдоволення.

— Як я його, га? — наскакувала вона на хованця. — Я його — раз, він — беркиць! Тільки ноги в повітрі майнули!

Хованець насмішливо рохнув, тоді потяг нявку вздовж вулиці, що губила свого покрученого хвоста десь у пітьмі:

— Ходи вже, ходи, годі козацькі бойові мистецтва демонструвати. Не вертатиму ж я додому поночі — не звик я до цього…