Читать «Останній шаман» онлайн - страница 68

Орест прокашлявся.

— Ну-у-у… Просто… Хотів жити окремо…

— Щоб кохана дружина й люба мати не мали змоги перетворитися на злу свекруху й нахабну невістку?

— Майже так, — усміхнувся Орест, віддихаючи затамоване повітря.

— А де ж тепер дружина?

— Вона, правду кажучи, дружиною ніколи не стала. Вона поїхала в Чехію, в Празький університет учитись — і більше не повернулася.

— Вам її бракує?

— Тепер — ні, — квапливо мовив Орест. — Тепер уже — зовсім ні…

Мов зненацька згадавши найневідкладнішу справу, він підхопився з дивану й побіг у двері. За ним почеберяло кошеня. Ліна здивовано втупила погляд у проріз дверей, і навіть Хованець підняв голову, проводжаючи господаря червоними очима. За хвилину Орест вибіг із двома вузькими келихами й пляшкою вина в руках.

— Ви ж вип’єте вина? — з запізненням запитав він.

— Вип’ю сухого вина з задоволенням.

Хованець чмихнув і опустив голову Ліні на ноги.

— А скажіть, — почав Орест ніяково, — звідки ви дізналися про мене? Пам’ятаєте, коли ви вперше до мене приїхали…

— А мені реєстраторка з лікарні сказала. Така чорнява, коса довга, вона весь час у рожевому ходить… І в аптеці, здається, підробляє.

— Чекайте, чекайте, — здивувався Орест, — реєстраторка, яка підробляє в аптеці? Хіба нову взяли? Бо в аптеці ж працює дівчина молоденька, білява, і стрижка в неї цікава — дуже модна, певно, — стирчить навсібіч. А в реєстратурі — мамина давня знайома, сива така, років п’ятдесятьох.

— Що-о-о?

— А що таке? — не зрозумів Ліниної реакції Орест.

— Та так, не звертайте уваги, — швидко відповіла Ліна, придушуючи паніку.

— Ви знаєте, ваш колега вчора досить дивно поводився…

— Що так? — спитала Ліна.

— Почав розпитувати, чи не був Святослав Пилипович, мій батько, шаманом. Я, зізнаюся, на мить подумав, що колега ваш — трохи не при собі…

— Юрась Булочка мріє про славу, — всміхнулася Ліна. — В цьому він ще просто велика дитина.

Вони помовчали.

— А знаєте, — заговорив Орест, — ми часто грали з матір’ю в одну гру. Вона давнішня, ми ще в дитинстві її страшенно любили…

— Як називається? — спитала Ліна.

— «Ерудит». Не чули? Прикольна гра. Я вам зараз покажу.

Орест знову, мов його штрикнули голкою, підірвався з дивана й побіг до книжкової шафи, нижній ярус якої займали шухляди, висунув одну, вигріб назовні старі зошити, схожі на конспекти, витяг із-під них коричневу прямокутну пластмасову коробку.

— Ось вона! — усміхнувсь Орест, ставлячи коробку на диван рівно посередині, між собою та Ліною, й вигрібаючи з неї чорні квадратики з білими буквами й маленькими цифрами внизу та перекидаючи їх догори зворотним боком, аби букви ці сховати. — Отож, правила такі: на кісточках, бачите, літери, які треба складати в слова. А отут дрібненько цифри, бачите, це, так би мовити, «ціна» кожної літери, щоби бали рахувати. На полі починаєте з центру, де білий квадратик. Якщо буква в вашому слові потрапить на зелену клітинку, її вартість подвоюється, на жовту — потроюється, а якщо на синю клітинку — вартість усього слова подвоюється, на червону — потроюється. Запам’ятали? Беріть собі сім кісточок.