Читать «Останній шаман» онлайн - страница 32

Чорнокоса жінка в білому халаті, з-під якого виглядав комір рожевого светра, питально подивилася на неї.

— Я шукаю когось, хто заступає зараз головного лікаря, — мовила Ліна.

— В якій справі? — недовірливо спитала жінка.

Ліна перевірила всі кишені своєї чорної сумки, нарешті знайшла посвідчення журналіста.

— У зв’язку з убивством, — мовила вона, вимахуючи ламінованою картонкою з фотокарткою. — Убивством Святослава Пилиповича Шапки.

— Ідіть на третій поверх, кабінет сімдесят три.

— Спитати кого?

— Дзвінку Левківну.

Ліна задріботіла сходами.

На другому поверсі так само нікого не було. Не було черги пенсіонерів під дверима терапевтів, не було школярів, які проходили б медкомісію, не було водіїв, що в них закінчився термін дії медичної довідки. Тільки під одним кабінетом сиділа жінка в рожевому светрі — точна копія пані з реєстратури, лише без білого халата.

Ліна кліпнула, тоді знизала плечима.

Вона пішла коридором, читаючи таблички на дверях. Зупинившись перед потрібним кабінетом й зрозумівши, що саме це — кімната номер сімдесят три і саме сюди зібралася єдина на всю лікарню черга — черга з однієї людини, — Ліна ковтнула слину. Жінка в рожевому категорично не впізнала журналістку. Тоді Ліна запитала:

— Ви сюди чекаєте? А лікар є?

— Заходьте. У лікаря зараз нікого немає.

Здивована Ліна постукала й відразу відчинила двері.

— Можна? — спитала вона, просунувши голову в щілину.

У вікно світило таке яскраве сонце, що на мить воно її засліпило і Ліна не зразу побачила великий стіл червоного дерева з химерним візерунком подряпин: обриси начебто Південної Америки перекривали собачу морду, а ікла собачі, здавалося, от-от вхоплять за хвіст ледь окреслену щуку. Над столом висів старий якутський шаманський бубон із напівстертим малюнком дерева, оленя, веселки та маленької людини, що піднімається з землі на небо. Поряд зі столом стояла тверда лікарняна отоманка, а за столом сиділа коротко стрижена істота в синьому спортивному костюмі, на який був накинутий білий подертий халат.

Істота вказала на вузьку отоманку.

— Дякую, — мовила Ліна, сідаючи.

— Я вас слухаю, — заговорила істота, і тут виявилося, що голос у неї високий і дзвінкий і — вже точно — жіночий.

— Дзвінка Левківна?

— Я.

— Я — Ліна Оверченко, журналістка. Представляю столичну газету «Речовий доказ». Я роблю матеріал про Святослава Пилиповича Шапку.

— Яка трагічна смерть! — драматично вигукнула Дзвінка Левківна.

— Так! Важке життя, а потім іще й абсурдна смерть. Я хочу написати велику статтю про Святослава Пилиповича. Ви давно з ним знайомі?

— З вісімдесят шостого року. Він тоді прийшов у лікарню, а я вже працювала…

— Сімнадцять років! — розширила очі Ліна. — Ви, мабуть, багато можете про нього розповісти…

— А ви питання ставте, які вас цікавлять. Так легше.

Дзвінка Левківна розправила пожмакані рукави халата й відкинулася на спинку стільця. Її чорні очі набули поважного виразу, гордовито задерлося підборіддя, і навіть вуста, здавалося, викривилися згірдливо. Вона засовалася на стільчику, вмощуючися зручніше й розпрямляючи спину, але ніжки стільця зарипіли, захиталися небезпечно — і Дзвінка Левківна вчепилася налякано руками в стіл, а губи її одразу опустилися кутиками вниз, нагадуючи наполохану дитину.