Читать «Останній шаман» онлайн - страница 31
Наталя Тисовська
Матері ніде не було.
Після півгодинної біганини знесилений чоловік повернувся в самотню хату. Переступивши поріг, Хованець часто засопів носом і коротко рикнув, ніби вчув чужий запах, але в хаті нікого не було. Орест скинув куртку і впав на стілець у кухні.
— Що ж нам тепер робити?
«Довідкова дорожньо-транспортних пригод», — мов хтось шепнув Орестові у вухо. Він квапливо накрутив телефон, майже впевнений, що в таку пору ніхто не відповість. Сім гудків, вісім. Клац — і стомлений чоловічий голос у трубці.
— Довідкова.
І раптом Орестові зробило страшно-страшно, ніби він уже знав наперед, що почує у відповідь на своє питання.
— Е-е, — почав він ураз пересохлими губами, — я хотів спитати… Чи у вас не зареєстровано… ДТП… ну, дорожньо-транспортної пригоди… Мар’яна Богданівна Омелянич, 1949 року народження…
Хованець притулився до нього, тицьнувся мокрим носом у долоню й голосно засопів. З телефону чулося, як хтось перегортає сторінки. Орест уявив собі книгу, де записують дорожньо-транспортні пригоди: звичайнісінька книга обліку, де з першого січня до тридцять першого грудня чиясь рука методично записує, нумеруючи, прізвища загиблих або покалічених людей. Жодне обличчя не прозирає поміж рядками книги. Це тільки статистика, статистика, а людей… їх і не було ніколи!
Хованець ліг, поклавши голову собі на лапи. Орест помітив, що на спині у пса проглядають сиві волосинки. Він ніяк не міг пригадати, чи були вони тут уже давно, чи з’явилися тільки-но — білі нитки у чорному густому підшерсті.
— Є запис, — почувся у трубці чоловічий голос. — Омелянич Мар’яна Богданівна, одягнена в сіре пальто й хутряну шапку. При собі не мала нічого, крім посвідчення ветерана праці й ключів. Ви їй хто?
— Я її син, — видихнув Орест.
Розділ IX
КРАЄЧОК ТАЄМНИЦІ
Сірий день розвиднювався. Ліна стояла перед входом у чотириповерховий будинок районної лікарні. Стандартна будівля, спроектована буквою «Г», гляділа на неї чотирма десятками квадратних великих вікон із давно не фарбованими варцабами. Залізні двері були ледь відхилені, і за ними проглядали маленькі сінці. Перед дверима лежав гумовий килимок, об який Ліна старанно витерла ноги, перш ніж зайти досередини.
У величезному вестибюлі нікого не було, і тільки на столиках ліворуч од входу розкладені були теки, в яких, як здогадалася Ліна, хворі мали записуватися на прийом до лікаря наперед. Праворуч, поряд із зачиненою роздягальнею, приліпилися двері до аптеки, на яких висіла табличка «Відчинено». Зорієнтувавшись на місцевості, Ліна рушила вестибюлем у напрямку сходів і, проминаючи віконечко реєстратури, автоматично заглянула в нього. Засклене приміщення реєстратури мало внутрішні двері, які виходили в суміжну кімнатку, що Ліні була видна лише наполовину. Там, коло тумбочки з перекошеними дверцятами, стояла жінка з кип’ятильником. Вона помалу опустила кип’ятильнику чашку, встромила штепсель у розетку й озирнулася під пильним Ліниним поглядом.
— Добрий день! — весело сказала Ліна.