Читать «Останній шаман» онлайн - страница 34

Почувши про кабінет, що належав убитому лікарю, Ліна мимоволі роззирнулася. Шафа набита книжками, вікно голе, навіть фіранкою не завішане, лінолеум на підлозі старий, пухирями надувся. Важко уявити, що в цьому кабінеті працювала людина, яку зарубіжні медичні видання цінували більше, ніж наші.

— І ви його тут знайшли? — спитала Ліна.

— Тут. У цьому самісінькому кабінеті. Йому в груди стрелили, але він швидко помер. Серце йому зачепило, крові тут було! Килимок-то я потім викинула. А взагалі тут, — Дзвінка Левківна нахилилася до Ліни та стишила голос, — таке робилося! Ми наспіх прибрали, і то — он, бачите, в шафах як книжки впереміш стоять, а було все охайно, наче аж по кольору підібрано! Чи шукали щось, чи просто над ним знущалися, бо йому коли розтин робили — у нас же, в лікарні робили, — всі внутрішні органи в нього були відбиті! Такий жах!

Ліна теж мимоволі нахилилась уперед, аби краще розчути, що їй говоритиме Дзвінка Левківна. Для кримінальної хроніки цікаві були, здебільшого, подробиці вбивства, а в міліції їх, звісна річ, не допитаєшся.

— А що кажуть про вбивство ваші колеги? Чи кого, може, бачили, чи які чутки ходять? — спитала вона.

— Чутки ходять різні, — мовила Дзвінка Левківна, знову розправляючи пожмакані рукави халата й закопилюючи губу. — Вчора міліції напхалося — зі всього міста. А кого тут розпитувати? Вечір пізній уже був, а охорони в нас нема. Яка в лікарні охорона? О восьмій годині прийом закінчується, о дев’ятій зачиняють. А в Пилиповича ключ від прийомного покою був, він так завжди виходив, коли там уже і чергова засне. Ото після дев’ятої його й підстрелили. Кажуть, із пістолета з глушником, то навіть і в сусідній кімнаті якби хто був, не вчув би. А в цьому крилі й не було нікого, хіба чергова сестра на першому поверсі.

— А чутки? Чи, може, Святославу Пилиповичу погрожували, чи жінку чию вкрав?

— Якби жінку вкрав, його б швидше на вила підняли! — засміялася Дзвінка Левківна, радіючи вдалому жарту. — У нас тут по-простому. А чутки ходили, що він, як у мордовських таборах сидів — ви ж знаєте? — (Ліна кивнула), — зазнайомився з якимсь кримінальником і поміг йому втекти, а той і розплатився з ним добре — потім, як уже Пилипович на волі був. А то з якого б дива він так швидко від коханки своєї в нову хату переїхав?

— Гадаєте, стільки багато дав, що ще й досі лишилося? — скептично запитала Ліна. — Сімнадцять років минуло!

— Ну, не знаю. Ви питаєте, які чутки, я вам кажу. А якщо йому той кримінальник золото дав, воно би-м на залізо за сімнадцять років не перекинулося, хіба не так?

— Ваша правда, — погодилася Ліна. Вона замислилася над тим, де їй тепер шукати інформацію про невідомого «кримінальника», щоб приправити майбутню статтю. «Криваве мордовське золото», — склався в голові ще один заголовок.

— А знаєте, — нахилилася знов до Ліни новоспечена в.о. головного лікаря, яка було випрямилася, ображена недовірливістю столичної гості, — що коханку його машина переїхала?

— Коли? — вигукнула Ліна. Перед очима постала вчорашня аварія, що нею містечко Рябокінь зустріло увечері двох журналістів.