Читать «Останній шаман» онлайн - страница 220

— Либонь, краще сюди в понеділок завітати? — невпевнено припустила Василина.

— Як скажеш, — відповів Марадона замислено, і Василина серцем відчула, що він уже замислив якусь протиправну дію. — Ходімо, Хованцю.

Марадона пригорнув дружину й попрямував назад до міста. Вечоріло.

Хованець скімлив і поривався вернутись до занедбаного будинку в самому кінці вулиці Цвинтарної. Василину дедалі більше лякало хвилювання пса, проте вона не знала, як його витлумачити. Та нарешті вона зважилася.

— Я вірю псові, — замислено промовила вона.

Грозові хмари затягай небо, і посутеніло швидко, як узимку. Вітер зірвався раз, зірвався вдруге, а потім уже не вщухав ні на хвилину. Буря насунулася на містечко. Василина давно не пам’ятала такого вітру: він шарпав на ній одяг, рвав із руки торбинку, куйовдив волосся. Світла коса одразу розтріпалася, й жінка намагалася заправити довгі пасма за вуха, звідки вони весь час виповзали.

— Хочеш повернутися? — спитав Марадона.

Вгорі гримнуло раз, другий, третій. Вітер пригнув дерева до землі, а коли відпустив, гілля хльоснуло, й додолу посипалося листя. Перші краплі дощу були готові зірватися з хмар. Василина спробувала тугіше переплести косу, та це нелегко зробити, коли вітер рве її з рук.

— Я вірю псові, — повторила вона. Хованець вдячно торкнувся чорним мокрим носом її долоні. Вони розвернулися й почимчикували вгору по вулиці Цвинтарній.

Навпроти будинку число тринадцять не росло жодного деревця, і ніде було сховатися від струменів води, що ливнули згори, щойно молода пара із чорним волохатим псом дійшла до дверей. Навіть дашка не виявилося над дверима. Марадона, мокрий, як хлющ, добіг до найближчої розбитої шибки, підважився на руках і заліз у приміщення. За мить він з’явився у вікні зі старим стільцем в руках.

— Ставай на нього і залазь сюди, — він викинув старі меблі за вікно.

Василина, теж мокра й розпашіла, приставила стілець до стіни й жестом показала Хованцю заскочити. Хованець послухав її без роздумів. Потім він поставив передні лапи на підвіконня, та Василина розуміла, що самому псові важко буде заскочити на таку висоту. Вона підхопила пса під важкий зад і підсадила на вікно. Слідом за Хованцем вона нарешті опинилася всередині й хотіла викрутити воду з волосся.

— Чекай! — зупинив її чоловік. — Глянь на свої руки!

Руки були чорні, по лікоть у багнюці, а Хованець винувато відступив у куток захаращеної мотлохом кімнати. Василина виставила руки за вікно під дощ.

У приміщенні готувалися до ремонту: шпалери пообдирали зі стін, стелі розмили від побілки, але враження таке, що робили це упівсили, наче й не сподівалися колись той ремонт закінчити. Наводили лад про людське око.

Лишивши дружину викручувати одяг, Марадона пробігся по інших кімнатах. Повернувся швидко і з блиском в очах.

— Що там? — спитала Василина й відчула, що в грудях тьохнуло від передчуття незвичайного. Жодного разу в житті вона ще не переживала справжньої пригоди. Часом заздрила чоловікові за те, що, мабуть, усі приключки, виділені їм Богом на двох, завдяки своїй професії він переживав сам-один.