Читать «Останній шаман» онлайн - страница 218

І одночасно Валерій Нечипоренко і Юрасик зрозуміли, що перед ними не може бути ніхто інший, окрім Ореста. І одностайно кинулися здирати з нього мотузки.

Гострого нічого під рукою не було, і Юрасик розколупував вузли ключем, а Валерій Нечипоренко намагався стягнути ослаблу вже мотузку з ніг прив’язаного. Той не пручався, але й не допомагав. Він, здавалося, лежав зовсім безтямний, а коли Юрасеві Булочці вдалося впоратися з мотузкою, що оповивала плечі, мішком гупнувся на бетон. Звук у тиші пролунав так оглушливо, що Валерій Нечипоренко вжахнувся: зараз у непритомного просто репне голова від удару! Але той натомість важко проговорив:

— Духа розбрату підіслав… Сподівався… Абааси ойун… Кепський, кепський із нього учень вийшов!.. — і додав щось уже зовсім не-при-ший-кобилі-хвіст: — Мати-Хижа-Птице, простягни і нам своє крило…

Розділ XVI

ПРИГОДА НА ДВОХ

Нема нічого кращого, ніж мати друзів. У цьому Василина переконувалась уже не вперше. Кмітлива і дотепна, вона вміла заводити друзів, де б не була, хоча спочатку і справляла враження жінки красивої, але відлюдькуватої. Та це тільки на перший погляд. Із другого погляду, як правило, люди миттєво підпадали під її чари і зближувалися з нею настільки, наскільки це взагалі можливо. З усіма знайомими Василина знаходила час підтримувати стосунки, причому якимсь незбагненним чином всі знайомі вважали, що вони для неї — набагато більше, ніж просто приятелі.

Саме тому, коли у двокімнатному помешканні у суботу по обіді пролунав телефонний дзвінок, і Василина підняла трубку й почула голос своєї товаришки з архіву СБУ, вона анітрохи не здивувалася. Навпаки, одразу зметикувала, що товаришка роздобула ще якусь цікаву інформацію про Святослава Пилиповича Шапку та його табірних колег і тепер без жодної винагороди була готова нею поділитися. На правах старовинної дружби.

— Так, привіт! Звісно, впізнала! Як святкуєш? Ви ж не працюєте?.. Ну, всяке буває, у вас же контора сувора… Так-так, я слухаю… Зараз-зараз, дай тільки папірчик знайти… — Василина присунула до себе великого нотатника з телефонами й ручку, що лежали на журнальному столику. — Пишу.

Вона швидко почала шкрябати в нотатнику старою ручкою з напівзасохлим чорнилом. Марадона, який дивився матч і дриґав ногами, допомагаючи футболістам грати, на секунду відірвався від телевізора і зиркнув на дружину. З дивану, на якому він лежав, Марадона не годен був роздивитися, що занотовує Василина, і відвернувся до екрану.

— Та можна було б і не записувати! — говорила Василина в трубку, відклавши ручку. — Це не так і далеко від нас, ми ж у верхньому місті, а то старий район… Так, вибач, словом, я там кілька разів бувала, вулицю з такою назвою важко забути. І номер примітний, тобі не здається? Ги-ги-ги… Ти краще про себе розкажи!.. А, ну добре, до зустрічі. Дякую!

Вона поклала трубку й обернулася до чоловіка.

— Піднімайся, футболісте, у мене є для тебе інформація, яка тобі дорого коштуватиме…

Марадона, одним оком поглядаючи на екран, затягнув дружину на диван і притиснув до бильця.