Читать «Останній шаман» онлайн - страница 216

— Дух розбрату спускається… — пробурмотів горбун ледь чутно. — Ілбісе, ти вже тут?.. Хай вороги повбивають одне одного…

Валерій Нечипоренко різко озирнувся. Мати справу з божевільним?.. Але позаду нього вже м’яко зачинялися двері. Двоє спільників опинились у цілковитій темряві.

* * *

— Це ти винен, — рюмсав Юрась Булочка, вражено мацаючи в темряві голі стіни: таки дійсно в «бейзменті» встигли зробити ремонт — стіни гладенькі, без шпарин і навіть без павутиння. Підлога, щоправда, була на диво загиджена, начеб після ремонту тут не прибиралося.

— Я тебе не запрошував! — відрубав Валерій Нечипоренко, рухаючись уздовж стіни в протилежному напрямку. Стіна була просто нескінченною, ніби підвал тягнувся під усім будинком і зовсім не мав перегородок.

— Я машину лишив без нагляду! — не вгавав столичний журналіст. — Колеса познімають!

— Та кому треба твій задрипаний «жигуль»! — пирхнув міліціянт, наблизившись до кутка й обмацуючи його, скільки стачило зросту. — Він, певно, старший за мене.

— Старший! Але гума цілком нова! Я того року капітальний ремонт робив. І взимку зовсім мало їздив.

— Іди ти під три чорти зі своєю машиною! — вилаявся Валерій Нечипоренко, сам дивуючись злості, яка закипала в ньому. Замкнене темне приміщення не так гнітило, як викликало з нутра притлумлені звірячі інстинкти, сплески агресії, чорні думки.

— Нема чого мене й мою машину шпетити! — визвірився Юрась. — Краще приглянься до себе: зайшов у підвал, як дурний пес на гицельню, гицель двері замкнув, а ти на інших псів з розпуки почав кидатися.

Якби Валерій Нечипоренко міг бачити Юрасика, не вагаючись, стрибнув би на нього й затопив тому кулаком у писок. Він уже зробив крок від стіни, прямуючи на Юрасиків плаксивий голос, коли той вмовк, і міліціянт одразу розгубився: праворуч він чи трохи ліворуч?

— Пельку заткай, — промимрив він, знову хапаючись за рятівну стіну. Не хотілося почуватися повним ідіотом і заблукати у хоч і великому, та все ж обмеженому стінами просторі.

— Не заткаю! — Юрась Булочка злетів з котушок. — Хто тобі знайшов цього Горбаня? Хто за тебе всю роботу зробив? Я навіть у клуб комп’ютерний сам дзвонив. Хто здогадався, в якому районі фонд може бути розташований? Взагалі, що б ти без мене робив? А ти не зміг навіть подбати про те, щоб хоч одна людина з твого відділку знала, куди ти попхався в суботу! До понеділка ніхто й не згадає про тебе! До понеділка ми тут здохнемо!

Валерій Нечипоренко хотів на це відмовити, що його дядько-міліціянт може й здивуватися, куди це племінник подівся, адже на вихідні вони завше грали в шахи, але навряд чи дядько аж так стривожиться через його зникнення, що одразу почне розшукувати. От коли він не з’явиться в понеділок на роботу… Старший лейтенант почував-таки деяку провину за свою дурість, але вона лишень підігрівала злість.

— Герой-рятівник української міліції знайшовся! — вибухнув він глузливим реготом. — Ю-ра-си-ку, що ж ми без тебе робили б? Тільки твоя геніальна голівонька може допетрати до вирішення найскладніших ребусів. Подумай, Ю-ра-си-ку, поміркуй, може, надумаєш який вихід із пастки…