Читать «Останній шаман» онлайн - страница 194

Жінка наблизилась упритул, подала хованцеві руку, й він мимоволі скористався її допомогою, підвівся. Підвернута нога затекла, та він пересилив себе: перед цією змученою жінкою страшно було показувати свої дрібні хворості. Покутниця вклонилася хованцеві, ніби то не вона, а він зробив їй послугу, й повернулася до нявки.

Зеленокоса пустунка стояла з дурнуватою усмішкою на вустах.

— Ви… мене… кликали?.. — повторила жінка.

Нявка схаменулася.

— Ми не можемо зарадити вашій біді, — заторохтіла вона, — але ж спробувати… Ми багато бачили, ніхто й не уявляє, як багато ми бачили! Якщо ви нам… навіть не допоможете, а просто підкажете, можливо, нам вдасться зробити… зробити так… ну, щоб хтось відпокутував вашу провину, розумієте?

Жінка вклонилася тепер нявці, і та ледь не впала з несподіванки: присіла, наче хотіла зробити реверанс, втратила рівновагу, поточилась убік, але встигла спертися на ріг будинку. Покутниця вперше осміхнулася — просто не змогла втриматись, і хованець відчув полегшення: в темних очах він побачив знайомі йому зблиски. Так, це вона, вона, змінилася, вимучилася, знемощіла, але все минеться! Нам обов’язково поталанить!..

— Ми не могли ні до кого іншого звернутися, — зізналася нявка дещо збентежено, — бо зі щезником, знаєте, тільки людина може…

— Упоратися? — підказала покутниця.

Хованець сторопів. Справитися зі щезником не може ніхто! Навіть людина! Але вона смілива, ця жінка. Він навіть запишався, яка в його господаря матір… була. З такою не страшно і на щезника!

— …помірятися силою, — тим часом відказала нявка, ховаючи очі.

Покутниця натомість дивилася гостро, в зіницях її зачаїлася рішучість, яка буває перед останнім кроком. Кроком, коли вже не роздумують, а — ступають.

— Помірятися силою, — луною повторила за нявкою жінка. — Помірятися силою.

Вона замислено позирала на безлюдний будинок за спиною нявки. Хованцю зробилося лячно: покутниця явно бачила й знала більше, ніж вони з нявкою, і місце, де вони провели день, несе в собі загрозу. Шерсть боягузові стала дибки, він розширив ніздрі, понюхав повітря й почув, як тривога прокрадається під густу шерсть і холодить гарячу шкіру.

— Я вам дам дещо, — мовила жінка. Хованець не знав, як це сталося, але в руці в неї опинилася палиця, загорнута в лискучу шкіру. Незважаючи на те, що нявка стояла просто перед покутницею, витягнувшись, як школярка, покутниця простягнула палицю йому, хованцю. Він зважив дубця: нічогенький, — але що з ним робити?

Покутниця прочитала його думки:

— Якщо на початку травня зловити білу гадюку, вона скине шкіру. Треба взяти ту шкіру, висушити її і загорнути в неї палицю… Це чудесна палиця! — грізно промовила покутниця й стисла кулаки.

— А як… — «її вживати», хотів запитати хованець, але відчув недолугість, кострубатість невимовленої фрази й замовчав.

— Коли прийде час, ви знатимете. Коли прийде час…

Покутниця знову поринула у свою гірку задуму.

Озвалася нявка:

— Дякуємо вам! — вона знову зробила невдалу спробу присісти в кніксені. — Але у нас іще одна проблемка виникла. Ми, знаєте, хотіли гарбу наздогнати, на якій щезник повіз вашого… вашого…