Читать «Останній шаман» онлайн - страница 167
Наталя Тисовська
— А жінка в тебе є?
— Є, і п’ятеро діток.
— Ого! — не повірила нявка. — Так багато!
Рахман зневажливо махнув рукою.
— П’ятеро — хіба то багацько! У мого сусіди дванадцятеро.
Нявка аж уклякла. Хованець ледве тамував сміх.
— А там у вас, — затуркотіла нявка по хвилі, — мешкають такі, як я?
— Ні, — скрушно заперечив рахман, — а було б незле… Ви такі… — він довго добирав потрібне слово, — такі… доброзичливі.
Хованець пирхнув. Зустрів би той рахман нявку в лісі, в колі товаришок, та ще й на Івана Купала — ото сміху було б! Залоскотали б його «доброзичливі» нявчині товаришки до смерті, і плакали б п’ятеро діток і нещасна жінка… Чи рахманів неможливо залоскотати? Бо то ж не зовсім справжні люди…
Зненацька хованець зупинився, нашорошив вуха; поперечна зморшка порізала чоло. Річка, яка мала виспівувати ліворуч, мовчала. Хованець цитьнув на нявку.
— Що таке?
— Ріка.
— Що — ріка?
— Мовчить, — пояснив хованець занепокоєно.
Темрява стояла — хоч в око стрель.
— Зачекайте, — буркнув хованець, — я пройдуся ліворуч, гляну, де там берег…
— Нізащо! — верескнула нявка. — Ти загубишся! Ми тебе загубимо!..
Вона вчепилась у чорну шерсть.
Відповіддю їй було глухе зловісне гоготіння.
Хованець здригнувся. Темрява забавлялася з їхньої безпорадності. Нечіткий силует плавав у повітрі — чи гілля розложистої ліщини, чи звір незнаний, чи істота лісова застрашлива?.. Силует хитнувся, луною шугнув понад верхівками дерев моторошний регіт.
— Хто тут є? — погрозливо проревів хованець.
Невідомий презирливо пирснув, але звук дещо віддалився.
— Я знаю! — видихнула нявка. — Я знаю! То морок!.. То морок наслав!.. Щоб ми… у темряві…
— А як боротися? — жваво запитав рахман. На відміну од супутників, він анітрохи не настрахався: перехиляв важку голову з плеча на плече. Йому, певно, було цікавим усе, пов’язане з землею.
Нявка крутнулася на лівій нозі, плюнула тричі через ліве плече, тоненько заспівала:
Легко зірвався вітер, пробігся у високості, і тоді рівно в половині неба завис прозорий місяць.
— А ондечки ріка, — промимрив хованець, — зовсім близько…
У місячному ясному світлі білими плямами пливли за течією паски — тихо, так тихо, і ввижалося, що то місячні віддзеркалення ковзають по воді. Вітер-пустун лизнув паски, доніс до трійці мандрівників дух підсмаженої скоринки.
— Щось я зголодніла, — повідомила нявка.
Рахман, перед тим ввічливий і навіть запопадливий, зробив вигляд, що нічогісінько не чує, тільки щільніше притис до себе підмоклу паску, яка ледве не розлазилась у нього в руках.
— Навіть не мрій, — відрубав хованець, — не для тебе люди пускали, не тобі паски лапати, — він міцно ухопив нявку за край сорочки, — і не тягни навіть руку!
А під землею вирувало. Стугоніло. Гуділо, мов бджолиний рій.
— То у нас на Великодні свята дзвонять, — розхвилювався рахман. — Чистий четвер сьогодні… Ох, як видзвонюють!
Ріка здригалась і пінилась, мов пороги перегородили її. Паски гойдалися на хвилях. Хованець дослухувався до підземного бджолиного дзижчання і проґавив мить, коли білі паски магічно зникли поміж білими пінявими бурунами.
