Читать «Останній шаман» онлайн - страница 165

— Чого це?

— Бо коли з господарем біда, я не можу до його повернення в хату зайти. Мене хата сама вижене на пошуки…

— Ну, от і добре, — підсумувала нявка оптимістично, — ми ж усе одно збираємося його шукати?

Чи збирався хованець щось робити? Та він і часу не мав іще на роздуми! Але ця жовтоока дзиґа встигає за хвилину видати щонайменше три різних плани, обґрунтувавши їх так майстерно, що й сперечатися немає жодного сенсу…

— Ходімо, — похмуро гойднув хованець лобатою головою і побрів уздовж вулиці.

І так і брів би він до турецького великодня, якби вулиця, що одним кінцем впиралась у лісок, не стрибнула праворуч. Асфальт знагла закінчився, і під ногами зарипіла пилюка просілої ґрунтівки. Але й ґрунтівка скінчилася швидше, ніж встигла добре розігнатись, і тоді, зблиснувши лускатими хвилями, на очі похнюпленим подорожнім вигулькнула ріка.

Хованець зупинився, гейби наштовхнувшись на перешкоду.

Під лісом річка робила вигин, правий берег її здіймався стрімко і небезпечно нависав над водою. Вирували пінні хвилі ріки, вирувало зчудування в хованцеві.

Водою пливли великодні паски. Високі, круглі, заклично рум’яні, звабливо підпечені. Кілька пасок, погойдуючись, рухалися за течією, а одну прибило до лівого берега, й вона крутилась і вдарялась у пісок, ніби хотіла випручатися. Тут-таки пасці вдалося відштовхнутись од берега, вона радісно попливла наздоганяти гурт і загубилася серед своїх ледь підмоклих товаришок.

У спину мандрівникам голосно засопіло.

Нявка підстрибнула з переляку і видерла долоню з хованцевої руки.

— Добридень, — тихо привітався хтось.

Хованець поволеньки озирнувся. Чоловік заввишки з десятирічну дитину, худий і похилений, замріяно й лагідно усміхався. Чорні спрацьовані руки його тримали впійману мокру паску, пальці обережно струшували краплі.

— Ти хто? — пискнула нявка.

— Рахман, — чоловічок знову безхмарно усміхнувся.

— Підземні люди, — прошепотіла нявка налякано.

Рахман, на диво, вчув її тихий голос.

— Так, так, — безтурботно підтвердив він, — ми — підземні люди. Я оце вперше до вас вибрався. Подивитися на ваш Великдень. Бо в нас, бачте, Великдень на тиждень пізніше… За тиждень паски чітко допливають.

— А навіщо ж ти паску ловив, — простодушно спитав хованець, — якщо вона за тиждень якраз до вас припливе?

Рахман подивився на паску, яка розлазилася в його руках.

— Та… не зміг утриматися від спокуси… Ми, бачте, їх там наввипередки ловимо, а тут — жодного суперника…

Рахман погідно всміхався. Усмішка наївна, навіть безпорадна, очі світлі, і погляд прямий, простецький. Нявка закружляла навколо підземного чоловічка, торкаючись його легенько прозорими пальчиками, ніби яке дивовижне звірятко. Рахман не опирався, тільки щасливо розтягував губи.

— Ти тут гарбу не бачив? — запитала нявка між іншим.

— Чорний кінь і двоє на гарбі?

— Так, так.

— Видається мені, що вона до нас попрямувала. Я тому, — він нахилився до нявки конфіденційно, — і затримався біля ріки. Бачте, не хотів на очі потрапляти щез… щез… ну, цьому, на гарбі.

Нявка з розумінням кивнула.