Читать «Останній шаман» онлайн - страница 161

Хтось завовтузився по-сусідству, сивий чекав невдоволеного голосу, але чи то вечір був лінивий, розморений, чи то вогкий холод місяцями погано опалюваного приміщення притлумлював усі здорові бажання, та слів не пролунало.

— А в Ленінграді дві станції метро відкрилося, — мовив сам до себе сивий. — Фронт Національного Звільнення посилив наступ на Південний В’єтнам. Сайгон уже взяли… Коли вже будуть свіжі газети…

Він підвівся, підійшов до ґратчастого віконця, вигнувся несподіваною дугою і навіщось визирнув назовні. У мороці нічого не розрізнив, та й не сподівався, тільки іноді йому хотілося отак просто підійти до вікна, ніби вдома, поглянути на вулицю, побачити людей.

— Бачив, — мовив сивий радісно, — на березовій гілці, що я восени в землю встромив коло дверей, бруньки набубнявіли… Як гадаєш, виламають? Сьогодні той, кривоокий, так на неї недобре зиркнув…

— Не виламають, — впевнено сказав вилицюватий.

— Мічилло, — по хвилі знову заговорив сивий, — а в тебе ж жінка, напевно, була?..

Вилицюватий, не розплющуючи очей, ледь помітно хитнув головою. Сивий сприйняв це, як позитивну відповідь, і вів далі:

— А вона теж — шаманка?

— Удаган, — відповів Мічилла.

— Це по-якутському?

— Так.

Сивий зітхнув, потягся тілом, потім помацав чоло. На роботі він ще тримався, змушував себе сконцентруватися, а зараз розслабився — і от вам результат! Кістки просто вивертало. Хоч би дві пігулки аспірину можна було випити, але ж всі ліки — в медпункті, і навіть те, що йому тут дозволили «по спеціальності» — рани шити, аргумент для наглядача — нульовий. Не дасть він аспірину нізащо, нема й чого питати.

— У мене знову температура піднімається, — мовив він.

— Це добре, — серйозно відповів якут. — Твою кут вкрали духи для виховання.

— Кут?

— Душу, — пояснив Мічилла. — Духи навчать тебе, і як лікувати, і як передбачувати майбутнє. Хіба ти не цього хотів?

— Ну, я цікавився… Знаєш, етнографічні подробиці… Взагалі люблю етнографію, можна сказати, найцікавіша наука…

Мічилла втаємничено посміхнувся. Сивий учень шамана не був готовий до фізичних страждань і не відав, що цими стражданнями не обмежиться — буде ще біль душевний, може, стократ гірший. А потім прийде непам’ять, і буде він, наче новонароджений, який заново мусить вчитися ходити, запам’ятовувати слова людської мови, пізнавати власне тіло, яке здатне на значно більше, ніж він гадав досі.

— І духи, — спитав сивий, — полонять мою душу? І це вже буде не моя душа?

Мічилла засміявся.

— Ойун керує духами, він не стає їхнім знаряддям.

— А чиїм?

— Тільки Тангара — Великий Небесний Бог — має владу над кут. Тільки перед ним ойун звітуватиме за свої праведні й неправедні вчинки. Бо ойун не вмирає — він відлітає у верхній світ. І, якщо треба, знову може повернутися до людей.

— Якщо треба — це коли? — зацікавлено спитав сивий, який запам’ятовував кожне слово молодого якутського шамана.

— Наприклад, помститися… А раптом ти захочеш помститися?