Читать «Останній шаман» онлайн - страница 160

один — два — три — чотири — п’ять — дванадцять;

один — два — три — чотири — п’ять — тринадцять…

— Ю-ра-си-ку, — мовив Вальтер Тадейович тихо й трагічно, — тобі забракне грошей зіграти всі комбінації.

Юрась пополотнів. Він боявся відірвати очі від столу, а руки продовжували механічно креслити:

один — два — три — чотири — п’ять — чотирнадцять…

Все життя, все життя валиться! Ну, чому, чому йому так не щастить?

— Ю-ра-си-ку, — знову заговорив Вальтер Тадейович, — а що б ти обрав — джекпот чи карколомну пригоду?

Журналіст одним оком підглянув на редактора відділу новин. Вальтер Тадейович розцінив це, як натяк на можливість подальшої співпраці, і продовжив:

— Валерія Миколайовича Нечипоренка пам’ятаєш?

— Молодшого? — перепитав підлеглий недовірливо.

— Його, його, — підтвердив Вальтер Тадейович. — Ось, познайомся: гонець від нього.

Журналіст потиснув руку широкій спині.

— Доручаю тобі, Юрасику, справу державної ваги. Сьогодні вночі в містечку Рябокінь вчинено пограбування приватного помешкання. Сусіди викликали міліцію, бо шалено вив собака. Міліція ж і виявила, що собака виє, бо не може втрапити хату, в хаті — повний безлад, господар зник…

— А що за державна вага? — знизав плечима Юрась Булочка.

— Одну підказку ти вже отримав — сталася пригода в містечку Рябокінь. Друга підказка: собака, що гавкав, — породи ньюфаундленд. Третя підказка потрібна?

— Господаря кличуть Орест, — запитально-ствердно мовив журналіст, — і він, виходить, зник…

Вальтер Тадейович кивнув значуще.

— І ти поїдеш туди і зробиш усе, щоб Ліна Оверченко дізналася про це якомога пізніше — бажано, аж після того, як він знайдеться живий і неушкоджений.

Розділ III

СТ. ПОТЬМА, П/О ЛЕСНОЙ

А коли чорнота ночі почала утверджуватись, і двоє змогли нарешті розслабитися, один із них, чорнокосий і з вилицюватим смаглявим обличчям, сів на підлозі й заплющив очі. Другий, на літа ніби й молодий, але сивий-сивий, поміркував, а тоді й собі примостився навпочіпки попід стіною, уп’явши очі в суворого співкамерника. З темряви долинали нерозбірливі звуки — чи то зітхання, чи то стогони, чи то розмови. Час від часу дивні виляски лунали вдалині, але той, вилицюватий, сидів непорушно.

— Мічилло, — мовив сивий, — яке твоє справжнє ім’я?

Вилицюватий розплющив очі.

— Не можу сказати.

— Чому?

— Щоб злі духи не могли з мене позбиткуватися.

Механічним рухом Сивий закасав рукав куртки: глянути, котра година, але, підносячи зап’ястя до очей, згадав раптом, що давно вже не носить годинник: правила не дозволяють.

— А як тебе називали вдома?

— Ойун.

— А що це значить? — не вгавав сивий, наче боявся, що товариш засне отут на підлозі, просто посеред бараку, і лишить його одним-одного з нічною чорнотою.

— По-вашому, — пояснив вилицюватий, невловимо змінюючи позу, — шаман.

Десь далеко за оббитими бляхою дверима заспівали, але спів урвався так само раптово, як і почався. Сивий, якому набридло сидіти навпочіпки, але лягати ще не було дозволу, підвівсь і пройшовся вздовж нар — рівно чотири кроки.