Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 97

— Чому ви мовчите? — першою не витримала Анна. — Може, відійдемо кудись далі? Дивіться, там стоять якісь дві жінки і витріщаються на нас.

Нічого не відповівши, Адам взяв Анну за руку. Спочатку повів від дороги вбік вузенькою стежкою вздовж живоплоту, тоді тією ж стежкою донизу, повз занедбану хату та квітучий сад, поміж дерев та бур’янів, кудись аж на Кастелівку до Вулецької дороги та Вулецького ставу.

Відчуваючи, що в делікатних черевичках на підборах плутається в густій траві, Анна невпевнено торкнулася плеча Адама.

— Зачекайте… Не поспішайте… Я не встигаю.

Вона підвела голову і, впіймавши погляд Адама, відчула, як завмирає серце. До безтями любила кожну його зморщечку, чорне з сивиною волосся, маленький нерівний шрам збоку на підборідді, погляд темних очей, який стає таким теплим тоді, коли він дивиться на неї, і усмішку, в якій є щось дуже безпосереднє, справжнє, щось таке, що залишається у ньому від молодого чоловіка, яким Адам був колись і яким вона ніколи його не знатиме.

Зніяковівши, Анна відвела погляд і неуважно глянула вниз — туди, де серед трави та зілля біг невеличкий потічок і росли кущі терену та верболозу. Нарешті вони з Адамом самі.

Мимоволі прислухавшись до ледь чутного шелесту листя над головою, Анна усміхнулася. Цікаво, про що Адам думає зараз і чому знов так дивно розглядає її? Він скучив за нею? Вона йому подобається? Він хоче її?

Вітер легенько торкнувся її волосся, затріпотів стрічкою на капелюшку і, ковзнувши шовком стрічки по губах, загубився десь поміж кронами дерев.

Мимохіть відкинувши стрічку вбік, Анна зустрілася очима з поглядом Адама і затамувала подих. Напевно, зараз він скаже їй щось приємне, щось важливе, щось ніжне, романтичне, щось…

Так нічого й не сказавши, Адам нахилився, розв’язав стрічки її капелюшка, торкнувся губами скроні, тоді кутиків вуст і несподівано міцно, ледь не до болю, почав цілувати.

Намагаючись не втратити рівновагу, Анна випустила з рук парасольку. Шум потічка, легенький шелест листя над головою, поцілунки, доторки чоловічих рук, запах трави та квітів, обережний подих весняного вітру — весь калейдоскоп різнобарвних вражень переплівся в єдину мелодію звуків та відчуттів, і Анна втратила сприйняття реальності. Єдина досяжна реальність — Адам, його губи, запах, доторки і шаленство його поцілунків. Усе так просто, так зрозуміло, що й не варто нічого говорити. Він її любить, він скучив за нею, і вона теж не годна без нього жити.

Адам відгорнув маленьке пасемце волосся, що впало Анні на очі, взяв її обличчя в долоні і, нахилившись, знов почав цілувати. Відповідаючи йому, Анна й не помітила, що капелюшок лежить у траві, що зачіска почала розсипатися і що у будь-яку хвилину тут може з’явитися хтось сторонній та побачити їх із Адамом разом.

Відірвавшись від неї, Адам підняв з землі капелюшок. Хотів Анну так сильно, що почувався повним ідіотом — знайшов собі коханку, з якою вже декілька місяців не спить, а лише листується. Чогось такого навіть сам від себе не сподівався.