Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 98

— Підеш зі мною? — неголосно запитав він її. — Я знайшов для нас будинок. Нічого особливого, але там нам буде зручно зустрічатися. Зараз сама побачиш. Звідси недалеко.

Кивнувши, Анна пішла за Адамом, а хвилин за п’ять уже стояла на занедбаному подвір’ї біля невеликого дерев’яного будинку. Здається, тут давно ніхто не живе. Усе довкола позаростало бур’янами, кущами та старими деревами. Навіть криниці ніде не видно. На подвір’ї залишилися лише напіврозвалений від часу та негоди паркан і покинуті прибудови позаду хати. Незабаром усе тут розсиплеться від старості. На даху будинку проросло невеличке деревце, покрівля ледь просіла та вкрилася мохом, а стіни потемніли і, напевно, вже не надаються до довгого вжитку. Навіть кам’яний підмурівок, на вигляд іще міцний та добротний, насправді таким не є, бо густо заріс травою і подекуди почав осипатися.

Переступивши поріг, Анна зупинилася. Після денного світла очі не відразу призвичаїлись до півтемряви хати і мало що розрізняли довкола. З хвилину вона стояла, звикаючи до тьмяного освітлення, тоді знов роззирнулася. Усередині будинок справляв краще враження. Стіни — свіжовибілені, дощана підлога наново настелена і ще пахне свіжим деревом, у кутку — нещодавно перекладена піч, біля неї — ліжко, застелене світлим накриттям, під стіною — лава та стіл, а на вікні — нові фіранки. Очевидно, Адам доклав чимало зусиль для того, щоб створити тут затишок.

Вона підійшла до маленького вікна і визирнула на вулицю. Спокійно, занедбано, тихо — жодної живої душі довкола. Таке відчуття, ніби вони опинилися десь дуже далеко за містом.

Анна підійшла до лави, поклала на неї парасольку та капелюшок, поправила зачіску. Рухи звичні, буденні, майже неусвідомлені у своїй звичності. Тільки серце завмирає від тамованого десь на споді передчуття.

— Як тобі живеться у пані Беати? — раптом запитав її Адам, і Анна мимоволі подивувалася з того, як уважно він спостерігає за нею зараз. — Якщо тебе щось там не влаштовує, я допоможу знайти інше місце.

Здивовано звівши на нього очі, вона заперечно хитнула головою.

— Навіщо? Пані Беата добра, і в неї легко відпроситись.

Розуміючи, що пауза затягується, Адам підійшов до Анни ближче. Чого він очікує? Вона вже не невинна дівчинка і добре розуміє, навіщо він привів її сюди. Наговоритися вони можуть і в листах.

— Ходи до мене, маленька… Я скучив за тобою.

Не очікуючи на згоду, Адам розвернув Анну плечима до себе і почав розшнуровувати спочатку її сукню, тоді корсет.

— Нащо ти так сильно затягнулась? Не мусиш того робити. Ти в мене й без того тоненька у стані, — відклавши корсет на лаву, він стягнув її сорочку до талії. — Бачиш, так значно ліпше.

Невпевнено усміхнувшись, Анна повернулась до Адама обличчям, піймала його оцінюючий погляд і мимоволі почервоніла. Як добре, що тут напівтемрява. Навіть сонце не наважується сюди зазирнути та порушити гармонію напівтіней своїм дотиком.

Вона нерішуче усміхнулась і заходилася витягувати із зачіски шпильки, а тоді, затиснувши їх у жмені, знов зустрілася поглядом з Адамом. Чому він спостерігає за кожним її рухом так жадібно, ніби боїться щось там пропустити? Аж так сильно хоче її? Цікаво, а їй самій це подобається?