Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 43

Анна кинула погляд на темне небо і пришвидшила крок. Справді, ледь не ніч.

Заклопотана власними проблемами, вона й не зауважила, що за нею назирці йде Дмитро. Побачила його лише тоді, коли той заступив їй дорогу.

— О, Боже, що ти тут робиш? — від несподіванки вона послизнулася і мало не впала на розковзаній дітьми стежці. — Звідки ти тут узявся?

Вона роззирнулася і з подивом зауважила, що стоїть поряд із будинком Дмитра. І що її напоумило йти додому саме цією дорогою? Тепер проблем не уникнути.

Вона обережно глянула на хлопця, який стояв перед нею і потупила погляд. Хоч би Дмитро не надумав відпроваджувати її додому.

— Я приходив до вас сьогодні, — озвався той. — Говорив із твоїм вуйком. Він не заперечує, щоб ми з тобою заручилися вже того місяця…

Анна важко зітхнула і глянула кудись у темряву. Які заручини? Навіщо? Не буде цих заручин. Що він лепече?

Не відриваючи погляду від сніжинок, які рясно сипали з темного неба, вона поступово перестала дослухатися до того, що каже Дмитро. Цікаво, а якби Адам не мав дружини, чи запропонував би він їй шлюб? Таки вона йому не рівня… Але якби…

— Ти хоч чуєш, що я кажу? — раптом привів її до тями роздратований голос Дмитра. — Сьогодні я прочекав на тебе дві години, а ти ніби навмисно кудись пішла, і я…

Анна зміряла хлопця неуважним поглядом. Навіщо він стоїть тут? Забрався б уже з дороги і не затримував її. З кожною намарно втраченою хвилиною гнів вуйка лише зростатиме. Тепер додому доведеться не просто йти, а бігти, як на пожежу.

Вона рішуче струсила сніг із кожушка.

— Мене вдома чекають… Не маю часу на пусті балачки.

— Пусті балачки? Заручини та одруження — для тебе пусті балачки? Відколи?

— Та від початку, — Анна мимоволі позадкувала, бо Дмитро підступив до неї так близько, що вона відчула його гарячий подих на своєму обличчі. — Відійди. Чого ти вчепився до мене?

— А якщо я тебе люблю?

Злякано глянувши на нього, Анна заперечно хитнула головою. Ніяка то не любов. Лише азарт та бажання здобути те, що не дається до рук. Здалося їй таке кохання.

Намагаючись опинитися на безпечній відстані від Дмитра, вона смикнулася і спробувала вирватися з його обіймів.

— Чого ти тікаєш? — Дмитро боляче стиснув її зап’ясток. — Усе одно тепер не втечеш від мене…

Відчуваючи, що вперлася плечима в браму, Анна роззирнулася довкола. Ні, той хлопець таки здурів. Ще й на вулиці, ніби навмисно, хоч би хто з’явився. Як не треба — довкола юрби людей, а як треба — навіть сусіди з вікон не визирають. Хоч би його батьки вийшли на вулицю. І ніби ж не глуха ніч надворі. Може, покликати їх?

Скориставшись хвилинною розгубленістю Анни, Дмитро повністю заступив їй шлях до відступу.

— Може, нарешті вислухаєш мене?

Намагаючись звільнити руку, вона відштовхнула його від себе.

— Не хочу я нічого слухати. Я взагалі кричатиму.

Дмитро зло усміхнувся. Кого там її крик вразить. Усі знають, що вони майже заручені.

— Цікаво, а як ти пояснюватимеш людям, чому тут опинилася? Ходиш ночами сама. Не боїшся нікого чи тобі вже нічого втрачати?