Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 147

Вона перевела розгублений погляд на сина Адама. Войцех стояв трохи на віддалі й байдуже спостерігав за своєю сестрою та несподіваною візитеркою. Йому залежало хіба на тому, щоб не заважали займатися власними справами та не примушували йти додому.

Присівши біля Люцини і боячись налякати дівчинку розпачливим виразом обличчя, Анна примусила себе усміхнутися їй. Відчувала справді щиру симпатію до дітей Адама. Може, тому, що дитя, яке вона зараз носить у собі, є сестричкою чи братиком цих дітей?

Анна глянула на іграшку, якою щойно бавилась Люцина, і знов усміхнулася. Здається, мала про щось її запитувала. Щось про гру чи про ляльку.

Вона машинально простягнула руку до ляльки, яку дівчинка тримала на руках.

— Ти покажеш мені свою ляльку? Як вона називається? У мене теж колись була така ж гарна…

Анна затнулася. Неможливо, але цю ляльку вона вже бачила. Дуже давно, ще у дитинстві. Це лялька тієї дівчинки, яку вони з мамою зустріли в парку Герхта.

Як зачарована, Анна втупилася поглядом у ляльку. Ні, певно, це якась інша лялька. Звідки в Люцини саме ця іграшка? Вона навіть не могла належати її мамі. Та незнайома дівчинка анітрохи не подібна на Анелю. Мала світле волосся і була значно молодшою за віком.

Анна знов вп’ялася поглядом у ляльку. Це неймовірно, але це таки та сама лялька. На підборідді у неї невеличкий ґандж, а біля скроні, під волоссям, надколена порцеляна.

Підвівши голову, Анна зловила на собі погляд Анелі. Весь цей час та продовжувала спостерігати за нею, а їй — іграшка в голові. Може, таки розвернутись і втекти геть?

Віддавши ляльку Люцині, Анна підвелася на ноги. Ні, принижувати себе втечею не хотілось. Зрештою, до примітивного з’ясовування стосунків дружина Адама не опуститься.

Зайшовши до помешкання, Анна нерішуче зупинилася посеред вітальні. Спочатку спробувала поговорити з Люциною, але прийшла нянька та забрала дитину, і Анні не залишилося нічого іншого, як молити Бога, щоб цей візит не завершився якоюсь катастрофою. Напевно, розумніше було б наплювати на всі правила пристойності та етикету і втекти, проте якісь залишки поваги до себе не дозволили піти на таке боягузтво.

Вона невпевнено пройшлася туди-сюди кімнатою, підійшла до креденса з виставленим там порцеляновим посудом та коштовними дрібничками, розвернулася, зробила ще два-три кроки і зупинилась перед розвішаними на стіні літографіями. Намагаючись заспокоїтись, почала їх роздивлятися. Навряд чи насправді бачила хоч щось, бо, щойно почувши кроки, різко розвернулась і втупилася поглядом у двері. А якщо дружина Адама надумала отримати сатисфакцію за свої образи? Що тоді?

Анна злякано глянула на Анелю, яка заходила у кімнату, і, скоряючись суто жіночій цікавості, придивилася до неї уважніше. Та була одягнена в доволі скромну темно-синю домашню сукню з білим комірцем, проте простий крій сукні лише вигідно підкреслював тонкі риси обличчя цієї жінки і додавав фігурі ще більшої витонченості та аристократичності. Ні, дружина Адама не виглядає на жінку, здатну принизити себе скандалом із коханкою чоловіка, або на таку, що шукатиме сатисфакції у дріб’язковій помсті. Тут варто боятися чогось значно серйознішого.