Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 132
Наталія Гурницька
Андрій зневажливо скривився.
— Це навіть не марнотратство, це щось значно гірше. Ти втратила сором і ганьбиш родину своїм поводженням.
— Неправда. — Анна мимоволі почервоніла, але спробувала взяти себе в руки. — Як ти можеш таке говорити? Я навіть під час літніх контрактів нікуди не ходила. Усе місто бавилось, а я не була на жодному прийомі.
Андрій скривив губи у презирливій посмішці.
— Знов брешеш. Вчора до мене в семінарію приходила така собі пані Тереза. Вона натякнула, що я мав би краще про тебе дбати. Поводилася дивно, нічого певного не сказала, але я відразу зрозумів, що ти щось вчудила. Того ж дня я поїхав у Жовкву і поговорив із вуйком. Знаєш, що він мені розповів?
Мимоволі випустивши з рук парасольку, Анна завмерла.
— Уявлення не маю.
Андрій кинув на неї ще один зневажливий погляд.
— Усе ти прекрасно уявляєш… Утекла з дому з коханцем і тепер живеш на його утриманні, а прикриваєшся тим, що компаньйонка…
Анна повільно нахилилася, підняла з землі парасольку, поклала собі на коліна. Це таки сталося. Грім із неба не вдарив, земля їй під ногами не розступилася, але в одну мить всі барви світу зблякли, звуки стихли, а світ похитнувся і розсипався у неї перед очима.
— То це таки правда? — брат дивився на неї з такою відразою, що Анні аж серце зайшлося з розпачу. — Не думав, що в нашій родині щось таке станеться. Скажи, він тебе примусив? Скористався твоєю наївністю?
Заперечно хитнувши головою, Анна благально звела на брата очі.
— Ні. Я сама прийшла до нього. Я його люблю. Дуже сильно… Ти мусиш мене зрозуміти…
— Я? Мушу? Ні, такого я не розумію і ніколи не зрозумію. Хто він?
— А ти не знаєш? Вуйко тобі не сказав?
— Якби сказав, то зараз я б говорив з ним, а не з тобою. Чому ти не попросила допомоги у вуйка?
Анна глянула на брата розпачливим поглядом.
— Вуйко все знав і навіть не намагався мені допомогти. Йому вигідно, щоб я була коханкою цього чоловіка. Він сам домовився з ним і отримав за це гроші.
Андрій ще дужче зблід.
— Ну, і нащо ти брешеш? Думаєш, я тобі повірю? Правду вуйко казав — гроші геть чисто засліпили тобі очі. Продалася за золото і безтурботне життя.
Вражена несправедливістю звинувачень, Анна навіть не спробувала захиститися.
— Але я його люблю… І він мене любить… До чого тут гроші? Це вуйко…
Андрій обірвав її, навіть не спробувавши зрозуміти.
— Досить. Тебе гидко слухати… Навіть знати тебе не хочу.
Відчувши, як світ пливе перед очима сльозами, Анна міцно стиснула ручку парасольки.
— Чому ти віриш вуйкові, а не мені? Ти ж мій брат… Я кажу правду.
Андрій не відповів, лише глянув на Анну так, що у неї не залишилося жодних ілюзій, а тоді розвернувся і пішов геть.
— Андрію, зачекай! Ти нічого не зрозумів, — схопившись з місця, вона кинулася його наздоганяти, проте зробила з десяток кроків і зупинилася. — Ти не розумієш… Вуйкові вигідно нас посварити… Він навмисно… Він…
Кричала в нікуди. В пустку. Андрій не те що не озирнувся, він навіть ходи не стишив. Краще б обізвав її останніми словами, пригрозив усіма можливими покарами, навіть вдарив, тільки б не йшов ось так — байдуже змірявши поглядом і не озираючись.