Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 130

— Не варто мені до тебе заходити. Ліпше попроси свою пані, щоб відпустила тебе зі мною на прогулянку. Поговоримо на вулиці.

Анна насторожено і якось розгублено подивилася на брата.

— Маєш аж стільки вільного часу? Не матимеш неприємностей через те, що самовільно відлучився з семінарії?

— За мене не переживай. Я знаю, що роблю… То ти підеш зі мною?

Перевівши подих, Анна оперлася плечима на одвірок. Не наважувалася розпитувати брата про причину візиту і зовсім не була переконана, що справді хоче почути відповідь. Та ні, дурниці. Андрій нічого не знає. Якби знав — не прийшов би сюди.

— Добре, я поговорю з пані Беатою. Зачекай мене тут.

Отримавши дозвіл від господині на прогулянку з братом, Анна змінила домашню сукню на прийнятнішу для вулиці й вийшла з помешкання.

— Ну, і куди ми підемо? — опинившись надворі, вдавано безтурботно запитала вона Андрія. — Ти переодягнувся в світську одежу, але все одно мусиш бути обережним. Дивись, бо як упіймають, то залишишся без обіду або ж стоятимеш цілу Службу Божу на колінах.

Андрій роздратовано пересмикнув плечима.

— Я якось сам подбаю, щоб мене не покарали. Краще б ти про себе дбала.

Анна промовчала. Ще з гімназійних років Андрій не любив, коли вказували, що і як він має робити, надто ж тоді, коли сам не був переконаний у тому, що чинить правильно. Здається, за ці роки він анітрохи не змінився. Навіть зовні виглядає майже так само. Хіба подорослішав і змужнів. Високий, стрункий, гарний — дуже показний молодий чоловік. Дівчата і раніше задивлялися на нього. Цікаво, а як тепер? Він трохи схуд. У семінарії їм не надто добре ведеться. Кажуть, що семінаристів погано годують, помешкання вогкі та нездорові, а вода погана. Ще й за найменший непослух суворо карають. Хоч би сухот там не заробив. Добре було б трохи його відгодувати. Може, пані Беата дозволить іноді запрошувати його на обід? Вона ж добра жінка.

— Усе одно, Андрію, давай відійдемо кудись подалі. Мені не хочеться, щоб у тебе були неприємності.

— Тоді ходімо до Пелчинського ставу? Пам’ятаєш, як ми ходили туди з мамою? Давно там була?

Анна усміхнулася.

— Дуже давно. Тепер я майже нікуди не виходжу. Моя господиня не завжди має силу та бажання на далекі мандри… Ну, ти ж її бачив.

Андрій уважно подивився на Анну, тоді відвів погляд.

— Що з тобою взагалі сталось? Чому ти живеш у чужих людей?

Мимоволі відчувши неспокій, Анна глянула на брата й опустила очі. Ні, навряд чи він щось знає. Вуйко ніколи б йому такого не розповів.

— Ти говорив із вуйком? — обережно запитала вона його. — Ні, ти, певно, чув якісь плітки.

— Я сподівався почути правду від тебе.

Анна замислено покрутила в руках парасольку. Доведеться дещо йому розповісти. Все одно не відчепиться.

Намагаючись не бовкнути зайвого, вона почала розповідь. Поки вони з Андрієм проминули книгозбірню Оссолінеуму, а тоді через узгір’я гори Вроновських, повз турецькі шанці, зійшли донизу до Пелчинського ставу, Анна встигла не лише розповісти братові про пригоду з Дмитром, але й пояснила, чому їй краще залишатися компаньйонкою пані Беати. Дипломатично обійшла всі моменти, коли мусила б розповісти про Адама, і навіть приховала, що це саме він привіз її до Львова. Здається, зробила це доволі вдало, бо Андрій, хоча й поринув у якусь підозрілу задуму, проте більше ні про що не розпитував.