Читать «Мій чоловік — пінгвін» онлайн - страница 10

— Куди ти сховала труп?

— Який труп? — витріщилась Наталка.

Її і без того круглі очі з розмазаною довкола тушшю мало не вилізли з орбіт. Мені вона нагадувала панду. — Ти що, з глузду з'їхала? Я ж інтелігентна жінка, кандидат філологічних наук, а не бандитка на кшталт тебе! Просто спитала у цієї сцикухи, як автор, Альбер Камю, трактував образ Стороннього в однойменному романі. І вліпила двійку. Аби знала. А тепер… Тепер…

Вона знову зарюмсала.

Мені відлягло від серця. Ото навіжена! Як я відразу не здогадалася! Проте наступні Наталчині слова примусили мене змінити мажорний настрій.

— Ти ж знаєш, я не заздрісна, — продовжила вона. — Я ніколи не заздрила Гальці через те, що у неї золотиста засмага, а моя шкіра вкривається пухирцями і лізе, мов поліетилен. Мені однаково, що Леська дере по десять баксів за приватний урок, а я тарую за вісім. Я навіть змогла пережити Миросьчині оксамитові фіранки з метеликами, ті, що швагро їй привіз позаторік з Угорщини, але тепер я заздрю! Спочатку думала, це банальні ревнощі. Де там! Адже Ковбасюк молодший за мене на сім із половиною років, не хочу такого роману! Це забагато. П'ять — шість — куди не йшло. Ти поглянь, як Пугачова зі своїм щастячком мордується, просто жах! Ні, дякую. До того ж, Емінем мене ніколи й не приколював. Ти ж знаєш, що я обожнюю Енріке Іглесіаса. Без сумніву, тут інша причина — старість. У мене стрункіша фігура, я розумніша, і кульчик у моєму пупці гарніший за її — Кривошиїни (Я вже мовчу про сам пупець! Ха!), але вона його може демонструвати в інституті, а я свій — лише на пляжі. Одним словом, я позаздрила молодості, а це може означати лише одне — старію.

Наталчині слова зачепили мене за живе. Бо вчора…

— Учора я відкрила філіал фірми в селі Косопетрівка неподалік Жмеринки. Директором призначила свого колишнього заступника.

— Отакої! За що ж Богданові таке почесне вигнання?

— Цей ловелас… — я ледве втрималась, щоб не заплакати від образи. — Я сама залишила його, ти ж знаєш. Коли помітила, що з-під штанів стирчать смугасті кальсони, такі самі, як у мого дідуся… Він довго страждав, намагався повернути мою прихильність, але я була незворушна, бо жінка може пробачити мужчині все, тільки не смугасті кальсони! І тоді цей сорокап'ятирічний Дон Жуан захопився Катрусею. А вона, між іншим, на десять років молодша за мене… І до того ж — ти бачила — із неї ікони можна писати.

Я таки не втрималася й заплакала.

— Із кого ікони писати? З отієї кривоногої?! — обурилась Наталка.

— Ой, Наталочко, перестань мене втішати, нормальні в неї ноги.

— А от і ні! Криві, ще й у формі пляшок! — розійшлась Наталя. — Богдан просто бовдур. А ти — свята, черниці тобою пишалися б! Могла ж просто застрелити обох.