Читать «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля» онлайн - страница 57

— Ну, годі теревені правити, — різко сказав він. — Давайте до роботи.

— Аманнана хатта, — сказав Пластун, підводячись з-за столу. — Ага!

Мабуть, подякував.

Видатний стрибун

Пластун ішов дуже швидко, однак не забував озиратися. Двічі він ледь не помітив Івася, який цього разу вирішив триматися ближче й ні в якому разі не втратити дурника з поля зору.

Хилилося на вечір, але люди з городів іще не повернулися. Тільки Борода носив лантухи з зібраними овочами до колишньої хати Довгоногого, де односельці влаштували комору після загибелі хлопця. Довгоногий був другом Лисого, вдвох вони готувалися до походу в Руїну. Однак торік Лисий не встиг уберегти друга — той необачно вискочив на незнайому галявину, і його миттю строщили саранці. А що був він сиротою, то й вирішила громада використати його хату.

Проте стояла вона в іншому кінці села, тож перестріти Пластуна й Івася Борода не міг.

Івась крався попідтинню, намагаючись при цьому пересуватися швидко й безшумно. Пластун знову прямував тією ж дорогою, якою йшов уранці, з відром. Ось уже видно й те місце, де він вилив воду. І воно було дуже неприємне. Куди тут сховатись, Івась не уявляв. А відпустити дурника далеко означало знову його загубити.

Найкращим місцем — найближчим і таким, з якого було б видно Пластуна, — уявлявся той самий провулочок, де вже висохла пляма від мертвої води. Але щоб туди потрапити, слід перебігти вулицю, яка тут була дуже широка й відкрита. Івась вирішив ризикнути, хоч і розумів, що Пластун може почути його кроки, — бігти це не йти, тихенько не вийде. Він уже виткнувся з-за кущів, коли дурник різко зупинився й озирнувся. Хлопець ледве встиг знову причаїтися за кущами. Серце калатало. Кущі були високі, але не дуже густі. Якщо Пластун іще дивиться, то будь-який рух приверне його увагу. Але й сидіти так довго — безглуздо. Шукай його потім. Поки що ніяких звуків до нього не долинуло. А беззвучно пройти крізь малинник Пластун не міг. Ніхто б не зміг. Кудись завернути — також неможливо. Нікуди.

Івась обережно повернувся і глянув крізь віття в кінець вулиці. Там нікого не було. Втім, це ще нічого не означало. Пластун, так само, як і він, міг зараз причаїтися за якимось кущем. За яким, наприклад? А ні за яким. Немає там таких кущів, за якими може сховатись людина. Тільки високі паркани обабіч дороги. Перелізти через такий паркан, та ще й беззвучно — неможливо. То де ж він знову подівся?

Хлопчик уже хотів повертатись додому, коли подумав, що куток цей — глухий, ніхто тут не ходить, тож на землі можуть бути якісь сліди. Надія була невелика, але чом не перевірити.

Спочатку здалося, що слідів немає. Та, пильно придивившись, він розрізнив-таки і старі, й свіжі відбитки. Слідів було два різновиди: один — від звичайного лівого чоловічого черевика. А другий виявився дуже незвичайним — він був наполовину змазаний, зчовганий. Тобто передня половина ступні була нормальна, потім ішла глибша за слід поперечна смуга, а за нею — замість п’яти — повернутий назад клинець зідраної, а не притоптаної землі. Якби не цей чудернацький слід черевика, перев’язаного впоперек ремінцем, то й інших слідів можна було не помітити.