Читать «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля» онлайн - страница 59

— І ти!.. І ти!..

— І я, сестричко, і я, — примовляла Леля, витираючи рясні сльози. Вона більше нічого не казала, чекаючи, поки мала заспокоїться, виплачеться. Зараз, відчувала Леля, щось їй пояснювати безглуздо.

Вона опустилася на траву, посадила Марічку собі на коліна, і так вони й сиділи, обнявшись, майже мовчки, якщо не зважати на часті глибокі схлипи. Леля тільки тепер відчула розміри небезпеки, яка на них чатує. Вона зрозуміла, що так просто переконати Марічку не вийде. Вона відмовиться повірити, що Пластун не такий простий і добрий, як намагається удавати. А якщо й повірить, то це може виявитися ще гіршим, бо тоді вона перестане з дурником розмовляти чи почне його уникати, а то й просто підійде і чесно скаже у вічі, що вона про нього думає. І до яких наслідків це призведе, Лелі було страшно уявляти.

Що їй сказати? Що Пластун підступний і лихий, що він використовує дружбу з Марічкою, аби вивідати в неї секрети дітей? Чи сказати, що вона все неправильно зрозуміла й вони зовсім не думають, що Пластун поганий? Обидва шляхи могли завести в глухий кут. І тоді вийде, що Марічка справді має право на них ображатися…

— Знаєш, сестричко, — тихо сказала вона нарешті, мимоволі перейшовши на ту мову, якою вони звикли говорити вдома, коли ще були живі їхні батьки. — Буває так, шо коли людина цабе любиць, вона дуже добра до цабе. Усе найліпше, шо є в її душі, просто співає у ній…

— Знаю, — серйозно відповіла Марічка.

— І так буває навіць тодзі, коли для інших задумала шось лихе, підступне…

— Але ж він нічого лихого не задумував! — Марічка відсторонилася й подивилася Лелі в очі.

— Я би теж хоціла так думаць, — мусила погодитись дівчина. — Але зараз проти нас справдзі хтось замислив дуже лихе й підступне… Я можу цабі сказаць, тільки якшо ти нікому не тільки не скажеш ні слова, а й не признаєсся, що цабі це відомо…

Марічка замислилася.

— Це якшо хтось мені скаже про це, а я все одно буду вдаваць, шо вперше чую? Ци як?

— Так, приблизно так.

— Добре, я згодна.

— Тоді я розповім цабі цю таємницю. — Леля зробила паузу, добираючи слова. — Хтось… Я не знаю хто, але хтось робиць усе можливе, шоб вигнаць Лесика з села.

— Як це?

— Як робиць? Ну, по-різному. Наприклад, викрав казанок, щоб отруїць воду. Коли хтось отруїцця, звинуватяць Лесика — адже це його криниця.

— Лелю, але Пластун не міг цього зробиць! Він добрий!

— Сестричко, я теж хотіла б у це віриць, я вже казала цабі. Але ж ти сама чула, шо розповідав Івась. Ти шо, Івасеві не віриш?

Марічка довго не відповідала. Потім мовила:

— Івась чесний. Я йому вірю. Цільки ж він не бачив, шо Пластун вилив у колодязь.

— А якщо Івась помилився, то як ти гадаєш, — заперечила Леля, — шо Пластун вилив у колодязь?

— Просто воду.

— Навіщо?

Марічка знову довго думала.

— Я не відаю, — зрештою визнала вона.

— І я не відаю. — Леля помовчала. — Але я знаю, шо коли ми з Васильком повернулися від русалок, я легко могла загинуць, випивши тієї води, яку принесли з криниці. Та вода вилікувала всі мої синці й подряпини. Я цього в темряві не помітила. А коли вирішила зачерпнуць чистої води й напицця, Лесик відчув небезпеку й зупинив мене. Якби не він, мене б уже не було. І ми б зараз не розмовляли.