Читать «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля» онлайн - страница 191

Ясна річ, для нього цей удар був зовсім несильним. Але достатньо сильним, щоб із незагоєних подряпин знову потекла кров. Втім, у темряві Марічка її й не одразу помітила.

Люба підвелася, й Пластун їй твердим голосом сказав:

— Бітьки не ду! Ага.

— А мене ти спитав? — крізь сльози крикнула йому дівчинка. — Нікуди я не піду з тобою! Зрозумів?

— От бачиш, — ніби нічого не сталося, рівним голосом промовила Люба. — Вона сама не хоче.

— Бітьки не ду! — вперто повторив Пластун.

— Ну, то будеш її на собі тягти, — байдуже відповіла Люба.

Пластун кивнув головою й опустився на коліна перед Марічкою. Він сказав їй щось так тихо, що ніхто нічого не почув.

— Ніколи! — твердо відповіла Марічка, хоча й миттю перестала плакати.

Пластун знову нечутно заговорив до неї, розмахуючи руками. Вона стояла набурмосена й непохитна. Вже й не відповідала йому.

— Годі вже, любчику, — нарешті втрутилася Люба. — Ми не маємо часу. Треба йти.

— Беї н’ду! — відповів Пластун.

— Що? — Люба пильно подивилася на нього, хоч і неясно, що вона там у темряві могла роздивитися. — Хочеш залишитися тут? Разом з ними? Ти знаєш, що з вами всіма буде?

— Ага, — відповів Пластун.

— А зі мною? — підступно спитала Люба.

Пластун не відповів. Люба чекала. В хаті висіло жахливе напруження. Здавалося, ще трохи, й стіни самі займуться полум’ям.

— А зі мною що буде — без тебе? — повторила Люба.

— Беї н’ду! — вперто кинув Пластун.

— Ти справді вирішив лишитися зі мною? — якось дуже вкрадливо спитала Марічка.

— Ага.

— Але ж ти загинеш, як і всі ми, — не вгавала дівчинка.

Пластун не відповів, але й не звівся на ноги.

І тут усі почули таке, чого почути аж ніяк не сподівалися:

— Добре. Тоді я піду з тобою, — тихо, але мов грім із ясного неба, промовила дівчинка.

— Марічко! — не стримав вигуку Василько.

— Замовкни ти, — втомлено кинула Люба. Схоже, вона ні на мить не сумнівалася, що саме цим усе й закінчиться. — Все. Треба виходити, негайно.

Лішак, за ним Пластун, потім Марічка й нарешті Люба вийшли з хати й зачинили двері. Марічка так ні на кого й не глянула.

З кутка хати долинули дивні звуки, немовби хтось вдавився, проковтнувши цілу картоплину. Це невміло, по-дорослому, заплакав Борода.

Повернення додому

Дорослі люди темряви не бояться. Але обережність і страх — це різне. Василь рухався дуже обережно. Він знав, що нічний ліс повний небезпек. І побачити не встигнеш, а вже… Головне — не зупинятися. Краще не поспішати, але й не зупинятися. Минулої ночі Василь не спав. Потім день на ногах, тепер от знову треба йти вночі. Якщо зупинитись, а ще, не приведи лихо, сісти — заснеш. І невідомо, чи прокинешся.

Краще рухатися й по дорозі все обміркувати. Виходить, вони не видри. Це, звичайно, легше. З простими людьми завжди легше, ніж із цими перевертнями. Перевертень кого хочеш обдурить. А людина — вона, звичайно, теж завжди хоче обдурити іншого. Тільки ж не кожного можна обдурити. Тут уже на якого натрапиш. От Василя обдурити — марні спроби. Ач як заплутували сліди, а все одно він знайшов. Ціле село!