Читать «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля» онлайн - страница 190

— Та годі вже вам! — не витримав дідок. — Треба йти. Їх тут ніхто не знайде?

— Ні, — відповіла Люба. — Знадвору ніхто нічого почути не може. А зсередини двері не відчинити. Тільки я можу.

— А зламати? — не міг заспокоїтися лішак.

— Хай спробують. Це ще бабуня робила. Нічого в них не вийде.

— З погребом же вийшло, — не вгавав старий. Раптом йому на думку спало інше: — Чекай! А як же наші друзі волохаті їх дістануть, якщо ніхто не може відчинити двері.

Мабуть, Люба про це не подумала. Вона завмерла на мить, тоді сказала:

— Справді, діду. Доведеться вам тоді прилетіти і впустити їх. Я вас навчу, як відчиняти двері.

— Ох, не жалієш ти моїх старечих сил! Хіба ж я вже в тому віці, щоб літати туди-сюди день і ніч!

— Що ж тоді робити?

— Ох, гаразд уже, — погодився лішак. — Все я та я! Якби не я, то й не знали б нічого. Давай навчай. Тільки швидко.

— Ходімте! — сказала Люба й пішла з хати. Лішак за нею.

— Дивіться, тут прикладете долоню, — долинув до хати Любин голос. — Скажете… (що саме треба сказати, Івась не почув). А тоді повільно потягнете на себе двері. Зрозуміли?

— Зрозумів, тільки давай спробуємо. Щоб потім, знаєш, не було якихось несподіванок, — відповів лішак.

Вони спробували зачинити двері.

Не вдалося. Люба налягла на них усім тілом, але двері не зачинялися — пружинили.

— Це ще що таке?

Вона почала їх обдивлятися й побачила, що між дверима й одвірками хтось устромив гілку. Івась бачив, як вона витягла її й мовчки показала лішакові, приклавши палець до губів. Потім вказала праворуч і тицьнула пальцем старому в груди, далі показала на себе й ліворуч. Вони мовчки розійшлися в різні боки — пішли навколо хати, зрозумів Івась.

Звісно, вони її зловили. За півхвилини пролунав Марійчин писк, потім голосно лайнувся лішак:

— Ти ба! Най би тобі зуби повипадали! Таке мале, а таке кусюче!

Пластун метнувся до них.

— Ітько! — розпачливо вигукнув він.

Однак він навіть не встиг вискочити з хати, як у дверях з’явилася Люба, тягнучи за обидві руки Марічку.

— Ітько! — тихо повторив Пластун із болем у голосі. — Тива!

— А що ж із нею станеться! — розлючено відповіла Люба.

На цих словах мала неймовірно крутнулася в Любиних руках і вхопила її своїми молочними зубками трохи вище зап’ястя. Люба скрикнула й дала дівчинці сильного ляпаса по щоці.

І тут же дістала ще сильнішого ляща у відповідь — тільки не від Марічки, а від Пластуна. Вона навіть на ногах не встояла і впала на одне коліно.

— Тікаймо! — крикнула Марічка й кинулася до дверей.

Та куди ж тут утечеш! У дверях стояв лішак, розставивши руки, й великими круглими очима дивився на дівчинку. Та й Пластун не кинувся з нею втікати, як вона сподівалася. Гірше того, він нахилився й подав руку, допомагаючи Любі підвестися з підлоги. Довіра до нього щойно почала повертатися. Марічка навіть ладна була простити йому те осоружне шпигунство! А він нахилився й допоміг цій негідниці, що вдарила дитину, підвестися з підлоги! І скориставшись із того, що Пластунова голова виявилася зовсім недалеко від неї, мала розмахнулася й щосили вдарила зрадника долонею по щоці.