Читать «Кривава осінь в місті Лева» онлайн - страница 116

— Додому йому подзвони. Курити будеш?

— Пізніше, — Денисенко вже йшов до кабінету. Там скинув пальто, заварив кави, всівся за стіл і розклав перед собою матеріали протоколу обшуку квартири Ясинського. І ще раз звернув увагу на те, що бентежило його відучора.

Ось фотографії того помешкання, де вони порпалися після погоні... чи, радше, конури. Ясинський, схоже, був зовсім пропащим. У квартирі неначе не колишній директор клініки жив, а купа нелегалів. Шпалери обдерті, меблів практично немає, замість ліжка — матрац просто на підлозі, в холодильнику — рай наркомана. А ще, згадав Денисенко, — ніякого телефону.

Минулої ночі Пасків сказав, що диспетчер прийняв виклик на його ім’я. Те, що виклик був саме на ім’я майора, не дуже дивувало — при бажанні будь-хто міг дізнатися. За свою кар’єру той напрацював дуже широке коло знайомств. Більше дивувало те, яким чином цей Ясинський міг взагалі зателефонувати у відділок.

Там не те що телефону — навіть розетки не було. Той матолк, прости Господи, міг продати свою телефонну лінію. Таке бувало. Двісті баксів — і справу зроблено. Того, хто купив цей номер, зрозуміти легко — не треба стояти в довжелезних чергах на телефонній станції, а ті... як їх там... Сі-Ді-Ем-Ей зовсім недавно з’явилися. Тобто — може бути.

З таксофона? Сумнівно. Для чого йому зайві витрати на картку?

З мобільного? Не смішіть.

Від сусідів? Посеред ночі, з їхніми вкрай складними стосунками? Ще більш сумнівно.

Денисенко вийшов з кабінету і, шаркаючи враз обважнілими ногами, підійшов до Левковича.

— Слухай, Ваню, а хто позавчора чергував? Ну, коли той потерпілий подзвонив?

— Зараз гляну, — трохи здивований виглядом капітана, відказав черговий. — Щось ти бліденький якийсь.

— Менше спати треба.

— І то правда. Ось, дивись — Павло Горенко, за графіком. А нащо тобі? Хочеш і йому медальку повісити за прийнятий щасливий дзвінок?

— Ага. Дуже хочу. Дай мені журнал реєстрації викликів. А Павло зараз де?..

— А що сталося?

— Та нічого. Просто хочу спитати у Горенка, той виклик прямо сюди надійшов, чи його перевели з центральної диспетчерської?

— Тю, та глянь у журналі. Нащо людину смикати? Там усе написано.

— Вже дивлюся. — Пальці Денисенка повільно гортали списані сторінки. Ось позавчорашній день, точніше, ніч. Дванадцята двадцять — виклик на сімейну сварку з поста нуль-два, дзвінок переведено. Дванадцята сорок — пограбування, дзвонили прямо до відділка, виїхала патрульна машина. Перша двадцять — спроба зґвалтування, дзвінок також переведений. Друга десять — викрадення машини, виклик перевели. Бійка о другій п’ятнадцять, прямий виклик, і... все. Усе аж до п’ятої ранку. Спокійне чергування видалося у Горенка. Тихе, мирне чергування.

А Ясинський сюди не дзвонив. І в центральну диспетчерську — теж.

— Чорт забирай, — напівздивовано пробурмотів Денисенко. Він повернувся до кабінету, в роздумах опустився на стільця. А за якийсь час витяг мобільний і почав по пам’яті набирати номер.

* * *

Пасків якраз завершував свою оповідь про те, як, підбурюваний примарними неясними сумнівами та нестиковками офіційної версії, яку сам і породив, він спробував перевірити варіант з абортами і відразу ж знайшов чіткі закономірності, коли задзвонив телефон Сокола. Вони вже виїхали на Городоцьку в районі оперного театру, і майор, як заправський екскурсовод, попередив, що скоро буде місце фінішу його учорашнього ранкового ралі. Олега, втім, місця його бойової слави цікавили мало. Він глянув на дисплей — телефонувала Рада — і прийняв виклик.