Читать «Кривава осінь в місті Лева» онлайн - страница 114

— Ти отямилася, — таким же беземоційним, як і лице, голосом зауважила Ольга. — Я ввела тобі наркотик після електрошоку, так що останні сорок хвилин випали з твого життя назавжди. Побічні ефекти спостерігатимуться якийсь час, проте це тебе не надто довго турбуватиме.

— Хто ви така? — ледь чутно прошепотіла Ніна найбезглуздіше з можливих запитань. Думки, які зібралися було докупи, знову розкотилися, неначе морські камінці.

— Хто я? Що це за питання таке? Хіба ти не знаєш? Я та, кого ви так цілеспрямовано шукали. Ось ми зустрілися. Як, тішить?

— Чого ви хочете? — Було зрозуміло, що нічого втішного у відповідь вона не почує, та треба ж було якось затягти час, аби провітрити бідну голову та усвідомити своє становище. Жінка, втім, з вигляду зовсім не квапилась.

— Мені завадили з четвертою, — відказала вона спокійно. — А я не люблю незавершені справи. До того ж закортіло познайомитися з дівчиною, яка, як мені розповідали, дуже цікавиться моєю особою. І познайомитися якнайближче.

— Хто вам розповідав?

— Не має значення. Для тебе вже ніщо не має значення.

— Ні... я хочу знати! — Говори з нею, заговорюй, затримуй неминуче. — Для чого ви вбивали? Що вам зробили всі ті жінки?

Ніна не була впевнена, що та зараз заходиться детально розповідати про причини, як це робили кіношні маніяки. Але Ольга раптом звелася на ноги, неначе виросла з підлоги. Погляд її широко відкритих карих очей буквально буравив Нінине лице.

— Хочеш затягти час, так? Думаєш, тебе врятують? Дарма. Це не кіно. Але, на твоє сумнівне щастя, у нас дійсно є трохи часу. Давай пограємося.

— Часу... до чого?

— Ні-ні, спочатку ті, перші питання. Отже — «для чого ви вбивали?» Ти гадаєш, я вбивала?

— Я ...

— Звісно ж, так. І ти маєш рацію. Я вбивала. Вбивала вбивць. І вбиватиму.

— То були невинні жінки, — пробурмотіла Ніна. Перед очима знову все пливло. Чорна фігура по той бік сітки теж коливалася, як полум’я пекельної свічки.

— О, так, ми любимо себе виправдовувати! — З тону Ольги нарешті зникла байдужість, натомість забриніли нотки істерії. — В нас на кожен гріх є виправдання! Ми ж усі такі НЕВИННІ! Як у тюрмі, де всі сидять «ні за що»! І коли нам дається випробовування, боягузливо скиглимо та грішимо ще більше, замість пройти його! Краще виколупати із себе криваві шматки м’яса, навіть не спробувавши народити, а потім ще й цинічно питати в Бога: «За що?»!

— Ви свого часу зробили те саме, — ледь вимовила Ніна. До запаморочення додалася ще й нудота — частково від запахів фарб та розчинників, частково від того, про що говорила Ольга. А ще — від несамовитого, звірячого страху. Вона не вийде з цього бетонного бункера. Ніхто її не врятує. Вона сидить у самих джинсах і светрі на підлозі якогось підвалу, із зв’язаними за спиною руками та залишками наркотику в голові. Мобільний телефон разом із сумочкою лишився в агенції. Рада... чи вона ще жива? Чи ця жінка її добила?