Читать «Кривава осінь в місті Лева» онлайн - страница 102

— Інколи жіночий погляд на речі може стати в нагоді, — визнав він, помізкувавши. — Можливо, можливо... Гаразд, панове. Поки що мусимо діяти в тому ж напрямку — треба знайти жінку з фото. Гадаю, я з’їжджу до відділка, поговорю зі слідчим. Нам би їх допомога в пошуках не завадила. Наскільки я пам’ятаю, Сазоненко мужик тямущий, може зрозуміти. Якщо він ще, звісно, справу не закрив. З них станеться... Коротше, спробуємо заручитися підтримкою органів. Якщо ж ні...

— Будемо шукати самі? — припустив Лупибатько.

— Доведеться. Може, підключимо Ратушного... але то на крайній випадок. Борю, тобі таке завдання: поки мене не буде, обдзвонюєш психіатричні лікарні Львівської області. Почни з Кульпарківської. Представляйся якоюсь медичною шишкою і шукай відомості про колишню пацієнтку на прізвище Ясинська. Коли лікувалася, коли виписали, діагноз, і все таке. Теоретично вони не мають права надавати таку інформацію, але сам знаєш, як воно у нас на практиці.

— Зрозумів, — кивнув Борис.

— Коли щось нариєш — дзвони мені, — підсумував місію Сокіл. — Може, мотнемось туди і поговоримо з лікарями віч-на віч. Ми вже близько до розгадки, печінкою чую, тож сьогодні доведеться добряче побігати.

— Менше пива пийте увечері, шефе.

— Красно дякую, Радочко, за турботу. До речі, для тебе також завдання є. Для тебе і для Ніни.

— І яке ж? — встрягла Ніна, невимушено посміхнувшись. — Ми теж кудись поїдемо допитувати гарних хлопців, схожих на майора?

— Люба, чи в тебе смак такий кепський, чи уявлення про гарних чоловіків трохи кривувате. То, мабуть, після італійця. Але все одно — ні. Ви обидві будете сидіти в агенції, пити каву і нікуди не втручатися. За жодних обставин. Якщо Борі знадобиться ваша допомога, дозволяю діяти лише в рамках мережі Інтернет. Ще можете за нас помолитися — це, кажуть, допомагає... Усім все ясно?

Борис, Рада і навіть Ніна синхронно кивнули.

— І питань немає? Тоді до справи — з Богом!

* * *

Слідчий Сазоненко виявився на місці, у своєму кабінеті зі спартанським совдепівським інтер’єром, за столом, заваленим розкритими папками, і з написаною на лиці заклопотаністю. А коли розгледів Олега, котрий цілеспрямовано просунувся у двері, до неї додалася ще й виразна неприязнь, яку старий навіть не став приховувати.

— А, Сокіл, здоровенькі були, — безбарвно привітався він, неначе востаннє бачив колишнього підлеглого лише вчора, а не п’ять років тому. — Ти по справі, чи як? У мене тут зараз писанини по горло...

— Авжеж по справі, Вікторе Петровичу. Ходити до міліції розважатися — то не моє хобі. Я у вас багато часу не заберу. Увійти дозволите?

Зітхнувши, Сазоненко зачохлив свою кулькову ручку.

— Заходь вже. Присідай.

Сокіл увійшов, сів і спробував посунути стільця ближче до столу, забувши, що всі меблі прибиті до підлоги. Вкотре подумки вилаяв кляту казенщину, якої ніколи не терпів.

— Я по справі Окозбирача, — почав він.

— Так, мені казали, що ти теж нею займаєшся, — перебив Сазоненко. — Шкода, хлопче, але ти не встиг. Розслідування завершене, справу я закриваю. Якщо ще не чув...

— Та бачив я новини, — роздратовано відказав Олег. — Слухайте, це ж дурня. Той хлопець не може бути Окозбирачем.