Читать «Позичений чоловік» онлайн - страница 223

Траплялось, що, відриваючи від серця, таки давали поносити свій портрет. А хіба не плюнуто одного разу прямо в обличчя:

—  Заслужи чесною працею, щоб тебе малювали, отоді й носитимеш.

На ту людину я не затаїв зла, тому й не згадуватиму її отут привселюдно, щоб помститись, але гірко від того ляпаса й по нинішній день.

То до чого додумалась моя рідна жінка Мартоха на цьогорічному святі врожаю? Отой портрет молодого солдата Хоми Прищепи, намальований для музейного куточка мого імені директором школи, жінка сама приспособила до грубезного держака. Сама й несла в руках до майдану коло клубу. Тут, заквітчану колосками та прикрашену вишитим рушником, підняла картину так високо, як ніхто інший не зумів підняти свою.

—  Бо ти, Хомо, теж заслужив,— шепотіла Мартоха, й осінній вітерець ворушкав пасма її чорного волосся.— Трудівник із трудівників, робітник із робітників. Колись діждешся своєї пори, що всім колгоспом пошанують, а зараз поки що я сама тебе пошаную.

І, гордий із Мартошиної немеркнучої пошани, я почувався серед народу так, наче вбрався у шори, та вбори, та наритники, хизувався, неначе на пристяжці, і так надувся, наче наперед п’ятами обувся. Так що дехто, позираючи на мене, міг подумати здивовано: «Ти ж бач, який Хома! Задер носа, що й кочергою не дістанеш. Е-е, може, й справді не нашого поля ягода, може, й справді до нього без ломаки не приступишся?»

Піонери та комсомольці декламують вірші, ветерани видзвонюють медалями та орденами, бо добрячий урожай зібрали на полях Європи, літають голуби, світить сонце,— саме про такі дні мріялося колись із бойовими побратимами в перервах між боями. Труд наш зримо переріс у красу, ще й як переріс! Ми з Мартохою натішитись не можемо тією красою, тримаємо в дві дружні руки мій портрет — і знаєте, про віщо мріється?

А мріється, що зараз підійде хтось із яблунівських колгоспників чи з трудової інтелігенції і так, як я торік чи позаторік просив, несміливо почне канючити, щоб ми з Мартохою дали поносити мій портрет.

Але чомусь ніхто не квапиться з проханням — ні з молодшого покоління, ні зі старшого. Може, дід Бенеря або дід Гапличок? Може, листоноша Федір Горбатюк? А чи

лавочник Петро Кандиба? Хоч вони й без портретів, бо на своїх постах не вибивались у знатні, та чомусь ніхто з них не набивається, щоб поносити мій портрет. І я з гіркотою та водночас зі зловтіхою думаю: «Хитрі бестії, знають, що просити не слід. Я — безхарактерний, ні риба ні м’ясо, ні свині наритник, ані теляті їжак на морду. Але ж Мартоха не з таких, але в Мартохи задурно й торішнього снігу не вициганиш. Вона — лише на обмін. Так, як мене обміняла була на телицю. Добре, що в Дармограїхи трапилась телиця, а що є на святі врожаю у дідів Бенері та Гапличка, у листоноші Горбатюка чи лавочника Кандиби? Анічогісінько! Отож і не підступаються просити портрет, бо об- лизня кому ж охота схопити!»

Отак, значить, милувався я сам собою на колгоспному святі врожаю, наче чорт писанкою. Хм, оказії...

А чи не все людське життя — звичайнісінька оказія? Пригода, що починається в колисці і закінчується в домовині? Хоча, коли поміркувати глибше, пригода твого життя — то лише пригода, солодка, мов дозрілий терен, твоїх батька й матері. А коріння їхньої пригоди криється в пригоді баби та діда, й так далі, й так далі,— у вирі минулого життя ховається, в плині відшумілого часу. Ховається в надрах народу, який невмирущий, який істинно сущий — учора, нині й завтра... Значить, не сам собі належу? Оці руки й ноги, тулуб і груди, голова й мозок у голові, мої жарти й дотепи, сміх і подеколи розумне слово, моя робота на цій землі і любов до цієї землі, до Яблунівки,— все це, належачи мені, водночас належить моїм батькові й матері, бабі й дідові, виру життя, плину часу, тобто належить загалу, людові, народові. Бо якби тільки мені належали, то чи був би смисл у моєму існуванні? Не було б смислу, вірніше — це був би шкурницький, власницький смисл, у якому тільки я був би зацікавлений. Та коли відчуваєш свою належність до люду, який нині в колгоспі трудиться, який завтра свою снагу до життя з любов’ю віддасть цій самій землі,— тоді твоє існування геть-чисто позбавляється шкурницького, власницького смислу, тоді воно належить народові і, належачи народові, саме по смерті й набуває своє безсмертя.