Читать «Позичений чоловік» онлайн - страница 220
Євген Пилипович Гуцало
нагрудній кишеньці, окуляри на носі, гладенько розчесане волосся блищить від бріоліну. Отак би з ніг до голови вирядивши свого вельмишановного язика, пустив би на вулицю, хай би прогулювався по Яблунівці, свіжим повітрям дихав, на щедру нашу природу милувався. Авжеж, хай би трохи повеличався поміж людей мій славний язик — мов ота шкапа, що вівса з’їла й воза побила. І хай би люди думали, що то, либонь, великої кошари свиня.
Бо таки великої кошари, не стану суперечити.
Адже якби не мій язик, то чи було б тут набалакано те, що набалакано?!
Авжеж, набалакано, як шовком нагаптовано, бо з таким язиком, говорячи та говорячи, можна до чогось договоритись. Але, звісно, язиком-лопатнем, яким би гарячі сковороди в пеклі лизати, теж усього не скажеш. Навіть більше не скажеш, ніж скажеш, бо пробувати все сказати — однаково що силкуватись перелічити зірки в небі над Яблунівкою. Ну, гаразд, іще якийсь юний математик із середньої школи полічить, коли гедзь його вкусить. А над іншими селами — хоча б тільки над Веселим Полем, Веселим Ланом, Веселою Дібровою, Веселою Долиною, Веселим Хутором, Веселими Боковеньками, Веселими Горами, Веселим Кутом, Веселим Гаєм, Веселим Яром? А чи над Кривошиями, Гончарами, Великим Вербчим, Білоконями, Липівкою, Малими Дубовими Грядами, Сухолужжям, Чудвами? Хай би й когорта юних математиків із рахівницями в руках зібралась — і то не погулали б перелічити зірки.
А людське життя—хіба не те саме небо зоряне? З цієї бездонної ополонки можеш черпати пригорщами, відрами, а вичерпати до дна ніколи не вдасться.
І ніякий язик не впорається, щоб розповісти про всі пригоди, про всі думки чи настрої.
І все ж таки свербить розказати бодай дещицю — не для повчань хитромудрих, а просто так, для душі. Бо повчання хитромудрі — завжди з умислом, із нарочитістю, а життя складається так, як складається, пригоди виростають на дереві життя, мов груші на вербі, і то лише згодом ті
пригоди-груші вербові видаються в чин і в лад, набирають смислу.
Хоча б іще кортить розповісти про те, як я, молодшим будучи, до жінок ставився. Себто не до своєї рідної жінки Мартохи, а до чужих. Гарна з лиця чи негарна, хазяйновита чи ледащиця, язиката чи марнотратка, заздрісна чи лукава бестія, норовлива чи лагідна,— так, зважав і на ці риси, але щоб зовсім, то ні. Є в людині голосочок внутрішній, такий тихенький-тихенький, вміти слухати треба. То, заходячи в знайомство з усіляким дівоцтвом-жіноцтвом, я завжди прислухався до цього внутрішнього голосочка, що саме підказував мені. А підказувати він умів безпомилково й без викрутасів — або так, або ні.
«Так, Хомо, від цієї жінки тобі не хотілося б мати дитину»,— підказував подеколи тихесенький внутрішній голос. А підказував так тоді, коли бачив чепурненьку чепурушку— тільки заїди, мов у горобеняти; а чи бачив таку недбалицю, що собаки три дні оббріхували б її; а чи бачив таку вариводу, що хоч голову пробий, то не вгодиш.
