Читать «Позичений чоловік» онлайн - страница 217
Євген Пилипович Гуцало
Отож-бо й воно: щодень маєш чекати, аби в наші мир та щастя не вмішалося щось, як середа в тиждень, не привіталось та не назвалось нашою дядиною...
Усіх молодиць не перелюбиш, а всіх оказій не виповіси. Сущу правду кажу, а коли вам здасться, що брешу, то хай мене муха вбрикне, хай мене квочка вб’є, хай мені риба й озеро. Тепер, коли так страшно поклявся, ви вже мусите вірити.
Чому на цьому світі належить людина?.. Землі? Небесам? Водам? Птахам і квітам? Хтось, може, так і скаже, що належить людина землі і всьому тому, що є на землі,— повітрю, струмкам, жайвороновим пісням, житу-пшениці. Либонь, доля правди в цьому є, та я певен, що людина ще й належить своєму язику. В усякому разі, я належу, безпремінно.
Язик — це володар, хазяїн, вельможа, якому людина служить, поки й живе. Людина з маленького малечку й до сивої старості перебуває в страшенній неволі у свого язика, й від цієї неволі нема ніякої змоги порятуватись, хоч би й хотів. Лишень подумайте, як йому треба догоджати! Абищо пити язик не стане, а тільки найсмачніші трунки, й тут хоч розірвись, а мусиш дати і молочка, й киселику, й пивця, і винця, і горілки. А наїдків скільки за свій вік перекуштує, пережує, перехарамаркає! Людина чому працює вдень і вночі? Аби прогодувати свого язика, аби язикові було і варене, й печене, й смажене, й квашене, й солоне, й малосольне, й мариноване, й тушковане, й консервоване!
Та будь ти хоч отим розумним, на якому чорт також катається, а чи отим молодцем, що не за водою, а проти води пливе, чи отим скупердяєм, що чужим пивом хоче своє весілля відбути,— однаковісінько всі належать своїм язикам, усі в повнісінькій залежності у язиків. Знаєте, про що міркую, коли видається вільна часинка або ж саме мір- кується на роботі, коли тримаю вила в руках? Про те міркую подеколи, що навіть великі люди були в рабстві у своїх язиків. Ну, хоча б знаменитий полководець Александр Македонський. Він завоював півсвіту, подолав царства, натягнув ярмо на цілі народи, поруйнував храми, награбував
скарбів і багатств, був ладен зазіхнути на сонце й на місяць, усі були раді йому служити, колінкувати перед ним, догоджати... І водночас полководець Александр Македонський в битвах і походах змушений був догоджати своєму язику, хіба ж не диво дивне?
Гадаєте, оті, що музику пишуть, що співають, що картини малюють, не перебувають у щоденній кабалі у своїх язиків? Перебувають — ще й як! І про всяку знаменитість навчився думати так: «Ага, хоч ти й знаменитість, хоч тебе на руках носять, хоч тобі в рот заглядають, хоч тобі годять, мов болячці, а все-таки й ти служиш своєму язичку, як і будь-хто інший, так що не гонорись, не задавайся й високо не заносся!»
Розповівши дещицю зі свого життя, чого я тепер хочу? Лише хочу належно пошанувати язика — свого владику й повелителя, бо то ж він розповідав, що хотів, а рука моя тільки пером водила, та й годі. Отож, язик розповідав те, що тільки на язик спливало, подеколи навіть речі такі, про які серед культурної громади краще помовчати, та що я міг удіяти з язиком, коли не він при мені, а я при ньому, коли він так любить розперезатись, що ніяка хороба не здатна приборкати і вперезати!
