Читать «Позичений чоловік» онлайн - страница 216

—  Хай западеться той міжнародний імперіалізм, але мені ж бо шкода нашого колгоспного!

—  Колгоспного? Себто бугая Імперіалізма? Так би й казала! Але чому це прогрес почне крутити роги колгоспним бугаям?

—  Він і справді не чув, бо тільки вчора народився! Хомо, розплющся! Хомо, вуха настав! Кожен цуцик у Яблунівці знає те, чого ти не знаєш, і гавкає з досади!

—  Од цуциків, Мартохо, відстав, а до прогресу не пристав.

—  Отож-бо й видно... Баби яблунівські що кажуть? Кажуть, начебто ліквідують бугаїв.

—  На м’ясопоставки, на шкуродерню, чи як? А поголів’я худоби хто примножуватиме, коли бугаїв не стане?

—  Баби яблунівські кажуть, що колгосп обійдеться без бугаїв.

—  Ну, то діва Марія, подейкують, од святого духа в тяж увійшла. Але щоб корова?.. Та ще така велика череда? Де той дух набереться стільки духу?

—  Яблунівські баби кажуть, що сім’я привозитимуть із району чи з області в пробірках.

—  Значить, без духа обійдеться?

—  Авжеж, без духа. Привозитимуть у пробірках і вже якось там задовольнятимуть худобу.

—  Ха-ха-ха! Пробірками задовольнятимуть, велика втіха для худоби! Та що худоба, якби колгоспові нашому «Барвінку» було добре. Либонь, великі вчені, Мартохо, придумали, от би їх самих та їхніх жінок на пробірки перевести! Але ще не такий прогрес худоба переживала, то, може, якось і до цього звикне... Тільки ніяк оце втямки не візьму, чого ти плачеш? За дідом Гапличком? Пора на пенсію старому. За бугаєм Імперіалізмом? Так Імперіалізм уже відтоптав ряст на цій землі, пора й честь знати.

—  Ой Хомонько-лебедику, та я над долею нашої телиці плачу і ридаю. Ти ж так через неї настраждався в Дармограїха Пам’ятаєш, як мріяли колись удвох на налигачі повести нашу телицю до бугая? А чи забулось?

—  Таке не забувається...

—  Та вона для нас обох — як дочка рідна. Маємо таку, на яку спромоглись.

—  Правда твоя,— кажу, а голос забринів струною.

—  Хіба ми нашій теличці такого життя бажали? Щоб прогрес отой пробірку приніс, а бугая живого забрав! Тут тільки камінь не заплакав би горючими сльозами.

—  А може, якось зарадимо справі?

—  Як ти зарадиш, Хомо, коли по сусідніх колгоспах уже перейшли на пробірки чи скоро перейдуть? Хоч сядь та плач, хоч стоячи кричи — не поможе, бо той бугай Імперіалізм таки приречений.

—  Не в піч замазатись, та й не з мосту у воду,— кажу.— Як люди — так і ми. Хіба не порятуємось?

—  Ага, як топишся, то й за бритву вхопишся.

Бачите, як воно ведеться? Здавалося б, можна жити

в мирі та щасті, але навіть у мирі та щасті доводиться свині на небо глянути, як почнуть смалити. Нас із Мартохою не почало смалити, але самі поміркуйте. Чому знагла після мого повернення від Дармограїхи весь світ для мене обернувся на багато-багато загадок, які слід було розгадувати від ранку й до вечора? Чому раптом уві сні Мартосі приверзлось, що телиця здохла, а нам той сон із переляку здався за явину? Чому так стала допікати слава, що навіть голові колгоспу Михайлові Григоровичу Диму слава моя стала завдавати прикрощів у всяких поїздках, на всяких засіданнях? А чому раптом літаюча тарілка мов із хмари випала на моє життя? А чому отой прогрес вихопився, немов шершень із дупла, з пробірками та зі штучним заплідненням, завдавши горя не так, може, нашій телиці, як нам із Мартохою?