Читать «Код Да Вінчі» онлайн - страница 254

— Їдьмо вже додому, Grand-père, — попросила втомлена Софі.

— Уже їдемо, люба. — У його голосі чувся сум. — Я маю тут ще одну маленьку справу. Може, ти почекаєш в авті?

— Це доросла справа?

Він кивнув.

— Я швидко. Обіцяю.

— А можна, я ще раз подивлюся на код в арці? Мені він сподобався.

— Не знаю. Я мушу вийти назовні. Ти тут не боятимешся сама?

— Звичайно, ні! — фиркнула вона. — Ще ж навіть не темно!

Він усміхнувся.

— Що ж, добре. — І повів її до незвичної арки, яку вже показував раніше.

Софі миттю впала на кам’яну підлогу, лягла на спину і почала розглядати неймовірну суміш символів над головою.

— Я розгадаю цей код, ще доки ти повернешся!

— Тоді побачимо, хто швидше впорається. — Він нахилився, поцілував її в чоло і пішов до виходу. — Я буду тут, надворі. Двері залишу відчиненими. Якщо я буду тобі потрібний, просто поклич. — І він вийшов у м’яке світло вечора.

Софі лежала на підлозі й дивилася на символи. Захотілося спати. За кілька хвилин знаки почали розпливатися перед очима. А ще за мить і зовсім зникли.

Коли Софі прокинулась, підлога здалася їй холодною.

— Grand-père!

Ніхто не відповів. Вона підвелась, обтрусилася. Двері були й досі відчинені. Надворі сутеніло. Вона вийшла й побачила, що дідусь стоїть на порозі невеличкого будинку із грубого каменю відразу за церквою. Він говорив із кимсь, кого неможливо було розгледіти крізь двері із сіткою.

— Grand-père! — покликала вона.

Дідусь повернувся і помахав їй, попросивши знаком почекати ще хвильку. Тоді неквапно попрощався і послав до дверей повітряний поцілунок. Коли він повернувся, в очах у нього були сльози.

— Чому ти плачеш, Grand-père?

Він узяв її на руки і міцно обійняв.

— Ох, Софі, цього року нам із тобою довелося попрощатися з багатьма людьми. Це тяжко.

Софі подумала про автокатастрофу, про те, що попрощалася з матусею й татусем, з бабцею й молодшим братиком.

— Ти прощався зараз іще з кимсь?

— З дорогим другом, якого дуже люблю, — відповів він схвильованим голосом. — І я боюся, що тепер дуже довго її не побачу.

Стоячи з гідом, Ленґдон оглядав стіни каплиці, і в ньому наростало тривожне відчуття, що це, можливо, глухий кут. Софі пішла подивитися на арку з кодом і залишила Ленґдонові скриньку трояндового дерева з картою Ґрааля, від якої зараз, схоже, не було жодної користі. У вірші Соньєра чітко йшлося про Рослін, але тепер, коли вони приїхали сюди, Ленґдон не знав, що робити далі. У вірші говорилося про «чашу й лезо», яких Ленґдон тут ніде не бачив.

Під Росліном Святий Ґрааль жде вас,

На варті лезо й чаша тут весь час.

Ленґдон знову відчув, що якась грань цієї таємниці ще не розкрита.

— Вибачте за цікавість, — сказав гід, дивлячись на скриньку в руках Ленґдона. — Але ця скринька... можна запитати, звідки вона у вас?

Ленґдон втомлено усміхнувся.

— Це надзвичайно довга історія.