Читать «Код Да Вінчі» онлайн - страница 217
Дэн Браун
За кілька хвилин, коли «ягуар» мчав вулицями Лондона, в Сайласа задзвонив мобільник. Учитель. Він схвильовано відповів:
— Слухаю!
— Сайласе, — говорив знайомий голос із французьким акцентом, — радий знову тебе чути. Це означає, що ти в безпеці.
Сайлас теж був радий почути Учителя. Від часу їхньої останньої розмови минуло вже багато годин, і операція пішла зовсім не так, як планувалось. Аж тепер, нарешті, усе начебто налагодилось.
— Наріжний камінь у мене.
— Чудово, — відповів Учитель. — Ремі з тобою?
Сайлас здивувався, що Учитель назвав ім’я Ремі.
— Так. Він мене визволив.
— Як я йому й наказав. Мені шкода, що тобі довелося так довго потерпати в полоні.
— Фізичні незручності — ніщо. Головне, що наріжний камінь у нас.
— Так. Я хотів би одержати його якнайшвидше. Не можна гаяти часу.
Сайласа охопило радісне збудження. Нарешті він зустрінеться з Учителем!
— Так, Учителю. Це честь для мене.
— Сайласе, я б хотів, щоб Ремі передав мені камінь.
Ремі? Сайлас знітився. Він сподівався, що після всього, що він зробив для Учителя, саме йому буде довірено передати приз. Учитель прихильніший до Ремі?
— Відчуваю, ти розчарований, — сказав Учитель, — а це означає, що ти не зрозумів, про що йдеться. — Він стишив голос до шепоту. — Повір, я б охочіше одержав наріжний камінь від тебе — слуги Божого, аніж від злочинця, але Ремі треба дещо розтлумачити. Він порушив мій наказ і припустився серйозної помилки, що поставила під загрозу всю нашу справу.
Сайласові стало незатишно, і він глянув на Ремі. Викрадати Тібінґа не планувалося, і тепер треба було вирішувати, що з ним робити.
— Ми з тобою слуги Господні, — пошепки сказав Учитель. — Ніщо не може спинити нас на шляху до мети. — Настала зловісна пауза. — Тільки через це я попрошу, щоб Ремі приніс мені наріжний камінь. Зрозумів?
Сайлас відчув у голосі Учителя гнів і був здивований, що той не хоче ввійти в їхнє становище. «Ремі мусив показати обличчя, — думав Сайлас, — іншого виходу не було. Він зробив те, що мав зробити. Урятував наріжний камінь».
— Розумію, — нарешті вимовив Сайлас.
— От і добре. Ти мусиш якнайшвидше десь сховатися. Незабаром поліція почне шукати лімузин, і я не хочу, щоб тебе спіймали. «Опус Деї» має в Лондоні резиденцію, правда ж?
— Звичайно.
— Тебе там приймуть?
— Як побратима.
— То йди туди й не показуйся на вулицях. Я тобі подзвоню одразу, як одержу камінь і врегулюю одну невідкладну справу.
— Ви в Лондоні?
— Роби, як я сказав, і все буде добре.
— Слухаюсь, Учителю.
Учитель важко зітхнув, так наче тепер мав виконати тяжку повинність.
— А тепер я мушу поговорити з Ремі.
Сайлас віддав Ремі телефон, відчуваючи, що ця телефонна розмова може стати для Ремі Леґалудека останньою.
Ремі взяв телефон з думкою, що цей бідолашний схиблений монах навіть не здогадується, яка його чекає доля тепер, коли він виконав своє завдання.
«Учитель тебе просто використав, Сайласе.
А твій єпископ — лише пішак».
Ремі не переставав дивуватися умінню Учителя переконувати. Єпископ Арінґароса повністю йому довірився. Його засліпив відчай. Арінґароса просто дуже хотів вірити. І хоч Ремі Учитель не надто подобався, він пишався, що зумів завоювати довіру цього чоловіка і так йому прислужитися. «Я чесно заробив свої гроші».