Читать «Код Да Вінчі» онлайн - страница 210
Дэн Браун
— Зрозуміло, — сказав Ремі. — Допомагатиму Сайласові, залишаючись у тіні.
— Щоб ти знав, Ремі, — сказав йому Учитель, — могила, про яку йдеться у вірші, — не в церкві Темпля. Тож не бійся. Вони шукають не там, де треба.
Ремі був вражений.
— А ви знаєте, де ця могила?
— Звичайно. Пізніше я тобі скажу. Зараз треба діяти швидко. Якщо інші здогадаються, де насправді ця могила, і вийдуть із церкви з криптексом, то ми втратимо Ґрааль назавжди.
Ремі було начхати на Ґрааль, але Учитель обіцяв заплатити тільки після того, як вони його знайдуть. У Ремі голова йшла обертом від думки, скільки грошей він незабаром матиме. Третина від двадцяти мільйонів євро. Більш ніж достатньо, щоб зникнути раз і назавжди. Ремі уявляв містечка на Лазуровому березі, де він проживе решту своїх днів, ніжачись на сонечку і дозволяючи тепер іншим прислуговувати йому.
Зараз, причаївшись у церкві Темпля і слухаючи, як Ленґдон погрожує розбити наріжний камінь, Ремі відчув, що безхмарне майбутнє опинилося під загрозою. Думка про те, що він підійшов до мети так близько і тепер може вмить усе втратити, була нестерпною, і Ремі вирішив діяти. Револьвер у його руці був маленький, дрібнокаліберний, але однаково смертоносний, якщо стріляти з близької відстані.
Вийшовши з тіні, Ремі рішуче покрокував до круглої зали і націлився Тібінґові просто в голову.
— Старий, я довго чекав цієї миті!
Коли сер Лі Тібінґ побачив, що в нього цілиться Ремі, серце його мало не зупинилося. «Він що, збожеволів?!» Тібінґ упізнав мініатюрний револьвер «Медуза», що його він про всяк випадок тримав під замком у бардачку лімузина.
— Ремі? — здивовано вигукнув Тібінґ. — Що відбувається?
Ленґдон і Софі були ошелешені не менше.
Ремі обійшов Тібінґа і притиснув дуло револьвера йому до спини, просто під ліву лопатку.
Тібінґ заціпенів від страху.
— Ремі, я не...
— Усе дуже просто, — обірвав його Ремі, дивлячись на Ленґдона. — Камінь на підлогу, або я його пристрелю!
Ленґдон застиг на місці.
— Яка тобі користь від каменя? — нарешті вимовив він. — Ти ж його однаково не відкриєш.
— Самовпевненї дурні, — посміхнувся Ремі. — Ви що ж, не помітили, що, коли ви обговорювали ці вірші, я все слухав? А потім переказав іншим людям. Які, до речі, знають більше від вас. Ви ж бо навіть шукаєте не там, де слід. Могила, що вам потрібна, у зовсім іншому місці!
Тібінґ стривожився. «Що він верзе?»
— Навіщо тобі Ґрааль? — допитувався Ленґдон. — Щоб знищити? Перед кінцем днів?
— Сайласе, забери від пана Ленґдона наріжний камінь, — наказав Ремі.
Коли монах наблизився, Ленґдон відступив на крок і підняв криптекс над головою, сповнений рішучості пожбурити його на підлогу.
— Я швидше його розіб’ю, — сказав Ленґдон, — ніж віддам у брудні руки.
Тібінґа охопив жах. Ще мить — і справа його життя загине в нього на очах. Усі його мрії от-от розіб’ються.
— Роберте, ні! — закричав Тібінґ. — Не робіть цього! Ви ж тримаєте Ґрааль! Ремі ніколи не вистрелить у мене. Ми знаємося вже десять...