Читать «Скринька з секретом» онлайн - страница 8
Всеволод Нестайко
— От Карабас Барабас! Ну, нічого, не плачте! Ми зараз новий збудуємо.
Але до них уже бігли дві бабусі й мама, що сиділи й балакали на лавці біля під’їзду.
Вони дружно підхопили на руки своїх малят і, щось їм примовляючи, кудись понесли.
Зірка лишилася сама.
Вона обернулася й зустрілась поглядом з Дениском.
Треба було щось говорити.
— От Карабас Барабас! — повторив Дениско її слова і, не задумуючись, додав: — Ну, я йому! Він у мене знатиме!
Зірка всміхнулась, хотіла щось сказати, аж раптом пролунало:
— Зірко! Зірко!
З балкона третього поверху гукала бабуся:
— Біжи, серденько, додому! Ти мені потрібна!
Зірка так нічого й не сказала, тільки махнула рукою і побігла. А Дениско лише тепер усвідомив, що він сказав.
«Я йому! Він у мене знатиме!»
Яке безглуздя!
Що може зробити він, другокласник, здоровенному, на голову вищому за нього п’ятикласнику?..
«Цирк поїхав, клоуни лишились!»
Справедливі слова.
Кров кинулася Денискові в обличчя.
От уже справді — сам зробив із себе посміховисько. Познайомився, називається!
Нічого собі знайомство. Хоч на очі не показуйся.
Дениско побіг додому переживати.
Немає, мабуть, нічого гіршого, як відчувати, що сам себе пошив у дурні.
Препогане почуття!
Хоч лікті кусай, хоч бийся головою об стінку — нічого не допоможе.
Два дні відсиджувався Дениско дома. Не наважувався вийти у двір.
Які то були важкі довжелезні дні!
Крізь вікно він бачив, як катався на велосипеді Пірат. Як знову будувала Зірка дошкільнятам замки з піску. Як стрибала вона через скакалку в самотині. Їй теж ні з ким було гратися.
Звичайно, жили в будинку їхнього віку діти, але час був канікулярний. Всі десь відпочивали, гостювали. І доводилось нудитися.
Як картав себе Дениско за ті необережні свої слова! Але що поробиш. Слово не горобець, вилетить — не впіймаєш.
Вперше, відтоді, як вони поселилися, квартира здалася Денискові тісною…
А на третій день надвечір несподівано у двері подзвонили.
Дениско відчинив і побачив, як на підлогу впала застромлена у щілину записка.
На площадці не було нікого. Тільки відлунювали на сходах чиїсь швидкі кроки.
Дениско підняв папірець, розгорнув.
На аркуші із зошита у клітинку дівчачим почерком було написано:
«Проспект Вернадського 15, кв. 210.
Івашенко. Завтра, не пізніше — післязавтра.
Дуже потрібна допомога!
Якщо буде необхідність — подзвонити по телефону 97-32-50, попросити депутата. Четвер з 16 до 18.
Тільки на мене не посилайся!»
В кінці записки була намальована маленька зірочка.
У Дениска закалатало серце. Вона! Звичайно, — вона!
Але що це за адреса? І чому треба дзвонити депутату? І що за дивні слова— «Тільки на мене не посилайся!»
Знову загадки.
Але що б там не було — вона написала йому записку! Сама написала! Значить, він їй не зовсім байдужий. Значить, вона думала про нього.
«Дуже потрібна допомога!»
Значить, вона вірить у нього! Вірить, що він може допомогти, здатен допомогти. Вірить, що він справжній мужчина (як каже іноді тато)!
Дениско кілька разів перечитав записку і, склавши її вчетверо, ховав у кишеньку сорочки. І, здається, саме від цього радісно залоскотало у грудях. Вперше у житті він одержав записку, та ще від дівчинки, та ще з якоюсь таємницею. Хто не знає зараз, що таке вагомість! Всі знають. З наймолодшого віку. Як починають щось розуміти і дізнаються про космос, про ракети, про космонавтів. Всі знають.