Читать «Скринька з секретом» онлайн - страница 23

— Правильно.

— Зайнято, — сказав Володимир Петрович, натискаючи на рогачик. — Почекаємо.

— А як це з машини дзвонити по міському? Радіотелефон — я знаю. А по міському? Там же зовсім інше, — спитав Дениско.

— Елементарно. Підключається до АТО— і нема питань.

Володимир Петрович знову набрав номер:

— О! Алло! Оксана Петрівна? Добрий день! Це ваш сусіда з сьомої, Володимир Петрович. Зараз з вами говоритиме ваш син Дениско… Давай! — Він простягнув Денискові трубку.

Дениско ще не встиг піднести трубку до вуха, а вже почув стривожений мамин голос.

— Дениску! Дениску! Що таке? Що…

— Та нічого! Все гаразд. Ми дзвонимо із «Запорожця». З машини… Володимира Петровича. Мені можна поїхати з ним? Ти ж дозволяєш, правда? Ти ж не заперечуєш?

— А куди? Куди ти збираєшся їхати? Ану, дай трубку Володимиру Петровичу.

Володимир Петрович узяв трубку:

— Так… так… Звичайно… Та в інститут і назад. Не хвилюйтесь. Все буде гаразд. До побачення! — Він поклав трубку. — Мами усіх часів і народів однакові. Всі хвилюються за своїх дітей. Тут уже нічого не вдієш. Поїхали!

«Запорожець» плавно зрушив з місця й одразу набрав швидкість.

— По-моєму, парко, треба повітря. Правда? — сказав Володимир Петрович.

Дениско раптом побачив, що переднє вітрове скло піднімається, а дах «Запорожця» їде кудись назад. У ніздрі, у рот, в очі вдарила пружна хвиля повітря. Аж подих перехопило. Ух, гарно!

— Здорово!.. Я такого «Запорожця» й не бачив ніколи, — захоплено сказав Дениско.

— І не побачиш ніде. Бо все це — своїми руками, — не без гордості сказав Володимир Петрович.

— Самі робили?

— Ну… не зовсім… Дружина допомагала. А головне — батько. Батько в мене… — почав було Володимир Петрович і раптом затнувся, замовк.

Дениско здивовано глянув на нього, але тут враз гучно заграла бадьора музика. Чи то радіо, чи магнітофон… Дениско заусміхався. Яка ж то насолода отак їхати під музику на машині, коли тебе всього обвіває вітер. Та ще на такій машині! Оце машина! Оце сусід! Оце вчений!

— А телевізор чорно-білий чи кольоровий? — спитав Дениско, від захоплення втративши сором’язливість.

— То не телевізор. Телевізор у машині небезпечний для водія. Водій мусить за дорогою стежити. То дисплей ЕОМ. Чув про ЕОМ? Електронно-обчислювальні машини?

— Чув… трошки… — кинув Дениско. — Комп’ютери…

— Точно! Ти, я бачу, грамотний… — Володимир Петрович усміхнувся. — Для чого, спитаєш, у «Запорожці» комп’ютер? Пояснюю. Для експерименту. Експериментую. Досліджую. Вивчаю — за якого режиму, тобто за яких умов роботи двигун «їсть» менше бензину. Спеціально міняю в моторі деталі. Дехто каже — дивацтво. Бо це не моя галузь. А мені цікаво. І людям буде корисно й вигідно. Якщо водії витрачатимуть менше бензину. А машин у нас — мільйони. Збереження, заощадження енергії зараз турбує усе людство. Ми всі ще ставимося до цього не по-хазяйськи. У тебе теж, мабуть, лампочки світяться часто і в кухні, і у ванній, і в коридорі, коли ти сидиш і дивишся телевізор. Правда?

Дениско почервонів. Бо й справді, коли мами не було вдома, він не лише не вимикав, а навпаки, вмикав світло усюди — щоб не було страшно. Машина загальмувала і спинилася біля великого сірого багатоповерхового будинку.