Читать «Скринька з секретом» онлайн - страница 20

Раз сусідка прийняла Дениска за онука, — значить, існує у природі рідний онук. Сусіди, як правило, такі речі знають.

Онук… Приблизно одного з Дениском віку…

А що як спробувати розшукати його! І поговорити. Сусідка ж сказала: «Може, ти й не винен. Як тебе батьки настроюють, так ти і…»

Справді. Може, той хлопець не такий уже й Карабас. Просто слухає батьків і нічого не розуміє.

Але як же його знайти, того онука? Ні імені, ні адреси. І сама бабуся Івашенко не скаже. Раз навіть і сусідці не говорила, не скаже.

Як же знайти?

І тут Дениско згадав про депутата.

«Якщо буде необхідність — подзвонити по телефону 97-32-50, попросити депутата. Четвер, з 16 до 18».

Сьогодні саме четвер.

У Дениска було кілька двокопіечників. Мама йому спеціально залишала, щоб він удень дзвонив їй з автомата на роботу. Це він робити умів. Хоча доводилося тягтися, щоб покласти монетку, та й набирати номер було височенько.

Ну, що, хіба з’їсть його депутат, як він подзвонить! Не іграшки ж — хвора бабуся, безсовісні родичі… Серйозна справа. Може, й додумається депутат, як допомогти. Не просто ж людина — депутат. І недарма ж Зірка писала. Певне, щось знає про депутатів.

Дениско почав дзвонити рівно о четвертій. Але у трубці чулися переривисті гудки — зайнято.

Майже півгодини не міг Дениско додзвонитися.

Нарешті у трубці клацнуло, й чоловічий голос сказав:

— Слухаю.

— Товаришу депутат? — голос у Дениска зірвався.

— Так.

— Товаришу депутат, вибачте, тільки не кладіть одразу трубку. Справа серйозна. Треба знайти одного хлопця…

— Ну-ну… Я слухаю. Що за хлопець? Чого його треба шукати?

— Ви тільки не смійтеся. Його бабуся лежить зараз у лікарні. Прізвище Івашенко. Живе на проспекті Вернадського, 15, квартира 210.

— А як звати хлопця?

— Не знаю.

— А прізвище теж Івашенко?

— Не знаю.

— А бабуся теж не знає?

— Не хоче говорити.

— Гм… Бабуся сама живе?

— Сама.

— А до того, як одержала на Вернадського квартиру?

— Вони розмінялися, — згадав Дениско. — Її одселили.

— А-а, ну тоді легше. У райраді, у житловому відділі можна довідатися. Подзвоніть мені у наступний четвер. Повторіть прізвище і адресу. Записую.

— Івашенко. Проспект Вернадського, 15, квартира 210.

— Ім’я та по батькові?

— Не знаю.

— Гм… А ваше прізвище? І адреса.

Дениско затнувся. Говорити? А чого — ні?

— Мироненко Денис. Довженка, 19, квартира 5.

— Довженка, 19? — чи то здивувався, чи то не розчув депутат. — Ну що ж, добре. Значить, домовилися. До побачення!

— До побачення. Дякую. — Дениско повісив трубку. Йому навіть не вірилося, що все так просто вийшло.

Депутат записав, обіцяв, через тиждень буде адреса. Правда, тиждень — це довгенько. Аж сім днів. Ну, що ж, як треба, він носитиме передачі ці сім днів. Що йому — важко?..

От тільки — термоси… Якось не подумав він про ті термоси. Вони, звичайно, в лікарні не пропадуть. Завтра можна забрати. Але що сьогодні сказати мамі?.. Мама ж одразу побачить, що їх нема. Великі харчові термоси з широкими горлечками. Мама завжди лишає в них обід. Як він не подумав!.. Можна було перелити бульйон і перекласти кашу й котлети у літрові банки. Є ж банки (на буфеті стоять) і пластмасові щільні кришки до них. Що банок нема, може, мама й не помітила б. А термоси… Помітить одразу. Помітить…