Читать «Скринька з секретом» онлайн - страница 17

— А ким же! Степан-алейкум!

— Ну, Кирюша, це вже…

— Жарт! — підморгнув дід Кирило Денискові.— Стьопа наш молодець. Вважай, дружбу народів на практиці у життя проводить. Двох діток мають. Дівчинка і хлопець. Оксана і Саїд.

— А Зірка вам хто? Онука? — спитав Дениско, трохи прийшовши до тями.

— Бери вище! Правнучка. Отак!

Очі діда Кирила засяяли. Одразу стало видно, як ніжно він любить оту свою руденьку правнучку Зірку.

— Скажіть, а чого це до вас учора Дід Мороз приїздив? На «рафику»… — знову ж несподівано для себе спитав Дениско.

Дід Кирило і Марія Іванівна перезирнулися, і Дениско вловив розгубленість у їхніх поглядах.

— Дід Мороз?.. Гм… Кирюшо? — Марія Іванівна безпорадно подивилася на діда Кирила. Той знизав плечима:

— Гм… Не знаю… Тобі, Дениску, мабуть, здалося… Або, може, у якусь іншу квартиру…

— Ні… по-моєму… у вашу… — розгубився Дениско теж.

Він бачив, він відчував, що вони говорили неправду, і їм було незвично й важко це. Вони, мабуть, не любили, не вміли говорити неправду, але чогось мусили. Йому стало жалко їх.

— А може, я помиляюсь, — почервонів він. — Може, я справді помиляюсь. Вибачте, мені, мабуть, здалося.

— Ну, от бачиш, — полегшено зітхнула Марія Іванівна.

— То я піду… вибачте, — заквапився Дениско.

Яка ж то мука — бачити, як хороші симпатичні люди кажуть тобі неправду!

— То ти заходь, заходь, — бадьорим голосом сказав дід Кирило.

— Так, так, заходь, — повторила Марія Іванівна.

Дениско поспішив вийти на сходи.

«Ну, нащо, нащо я виліз із тими цукерками? Із тим запитанням про Діда Мороза? Чого я не зайшов, не спитав просто: «А де ваша Зірка?» Все було б нормально. А так… Що я тепер скажу мамі? Коли для хворої — це одне! А коли просто так — зовсім інше. Хто дав мені право…»

Дениско мучився і картав себе цілий день. Настрій у нього був препоганий. Гірше не придумаєш.

З острахом чекав він приходу мами.

Але мами — то незвичайний народ. Вони все розуміють з півслова. І коли Дениско, червоніючи й затинаючись, почав:

— Мамочко, ти пробач, ту коробку цукерок, що лежала в серванті, я… — мама не дала йому договорити:

— …Комусь подарував!.. От молодець! Спасибі тобі! А то вона так муляла мені очі. Ти ж знаєш… — Вона обняла й поцілувала сина. — Все гаразд. Не переживай.

Дениско не витримав і… заплакав.

Він же тільки перейшов у другий клас і ще не навчився стримувати сльози.

10. ПЕРЕДАЧА

Дениско знову піднімався швидкісним ліфтом на шістнадцятий поверх будинку номер п’ятнадцять по проспекту Вернадського.

І знову відчував у грудях тремтливий холодок — і від швидкого підйому і від хвилювання.

Мабуть, таки недарма лишила йому Зірка записку. Недарма. Не розигриш це, мабуть, а справді. Не могла Зірка сама цю справу зробити, бо відлітала у той вечір у Середню Азію. І тому попросила його.

Але що ж то за справа, яка вимагає допомоги від другокласників?

Дениско підійшов до дверей двісті десятої і натиснув на кнопку. Знову, як тоді, у квартирі задеренчав дзвінок.

І знову ніхто не відчинив.

Дениско натиснув і не відпускав кнопку. Дзвінок деренчав безперервно і якось жалібно, тривожно.