Читать «На полі смиренному» онлайн - страница 56

А коли ведмідь не відходив, простягував руку і кричав так, що прибігав до його віконця переляканий Марко-печерник.

— Чого тобі, брате? — питав захекано.

— Тут у мене гадюка, — казав перестрашено Ісакій. — Принеси мені, Марку, свічку чи каганець.

Марко подавав йому свічку, він світив, але не шукав гадюки. Сідав тільки й зорив довго на вогник. Марко ішов собі геть, а Ісакій дивився незмигно на вогонь. Зрештою свічка спалахувала колінцем і погасала.

Одного дня, коли в усіх затворників, у Марка і Лаврентія печерників дуже ломило кості, коли повітря було в печерах таке, що не вистачало його для легень, звелів Ісакій покликати до нього ігумена. Крім нього, до віконця затворника підійшли Лаврентій, Єремія, Теофіл, Святоша, Григорій-чудотворець і Марко-печерник. — Я вже відходжу, — сказав Ісакій. — Що там нагорі — літо чи осінь?

— Осінь, отче Ісакію, — сказав ігумен.

— Вийміть мене з печери і покладіть під сонцем, — попросив Ісакій.

Марко і Лаврентій печерники розкопали його келію, і побачили тоді ченці справдешні мощі, які від Ісакія залишилися. Жили в нього ще тільки очі: великі, палахкі — були вони на колір жовті…

Марко-печерник узяв Ісакія на руки, наче дитину, і поніс з печери. Коли ж винесли Ісакія назовні, сонце було таке велике, що він одразу ж осліп, принаймні подумали так всі ченці — неймовірно розширилися його очі й померкли. Ісакій знайшов іще силу звести руку, і та рука спробувала піднятися до неба, начебто щось хотів він показати чи сказати.

Його поклали під розлогим деревом на блискучому, ясно-жовтому листі, над ним розгорнулося жовте шатро, вписане у незмірно-голубе небо; він дивився в те небо і в те шатро сліпими очима, а вуста його ворушилися, наче молився він сонцеві, його силі, потузі і всевладі. Пив небо й сонце беззубим розкритим ротом, цілим обличчям, яке вже ніколи не засмагне і не напиватиметься його досхочу; Ісакієве обличчя поступово здобувало благого й доброго вигляду, який колись побачив у нього ігумен, коли бив старця палицею; може, тому відвернувся, а з ним ще кілька ченців — несила їм стало дивитися на те лице. Лежало воно на вогкому, опалому листі, гарячо-жовтому, з червонуватим відливом, і поступово саме почало світитися, як і те листя. Було листком дочасним, жило і віджило свій час, і от прийшла пора лягти під ноги, як лягає під ноги все дочасне й тлінне. Воно ще світиться й палає, але тихим, ніжним тліном віддає, і цей запах почули раптом усі, хто стояв коло Ісакія; ченці незвідь-чому відчули жаль, хоч вони були не всі м’якого серця.

Ісакій вбирав у ніздрі запах тлінного листу і сухий сонячний пил, сліпі очі його заплакали, а пальці, що лежали на землі, заворушилися, наче шукали якогось опертя. Але знайшли тільки по листку, одна і друга, через це конвульсійно зімнули ті листки і відкинули.

Розділ VII,

в якому розповідається про Теофіла, котрий щодня смерті собі чекав

1

Святоша сидів, як завжди, при воротях, плетучи кошики, коли застукав у хвіртку Теофіл, котрий вертався, посланий ігуменом у монастирських справах.