Читать «На полі смиренному» онлайн - страница 58
Валерій Шевчук
Гілля довколишніх дерев покрилося лапатим снігом, і, коли ми чіплялись ненароком за гілку, сніг опадав нам на плечі клаптями.
Марко побачив нас і звів сіре, замащене землею лице…
І здалося мені раптом, що це і справді кріт, стоїть насторожено, наготований до втечі чи нападу, стоїть, звівши сліпу мордочку, адже для нього світло там — у пітьмі; істота, яка тільки й робить, що копає з ранку до вечора, а часом і вночі. В нього над очима виросли волохаті брови, на підборідді — сіра борода, а зуби стали темні, наче смолою обкипіли. Стоїть він, оскалюючись до нас, і надчікує: може, іще одну вістку про смерть несуть йому ці троє, що обережно спускаються по слизькій стежці. І раптом глибокий жаль обійняв мене, коли дивився на ту людину-крота, адже очі в нього все-таки не посліплі, а дивляться розумно; адже в голові у нього думки снуються і богоподібна це переді мною істота. Тихий жаль завжди мене обливає, коли бачу занепалих; я раптом почав розуміти, чому той, хто хотів спасти нас, зважав так само на бідних і упосліджених — благу душу у них передбачав, хоч не завжди ті упосліджені такою душею володіли. «Неважка річ, — подумав я, — любити гарних і багатих, важко любити прогнаних та бридких, знаючи, що за ту любов і віддяки можна не дістати».
— Господи благослови, отче Марку, — сказали ми врізнобій.
Марко склав на грудях руки і вклонився нам до землі.
— Господи благослови, — сказав він глухим, іржавим і дихавичним голосом.
— Хочу на брата свого подивитися, — сказав Теофіл, струшуючи із плеча злетілий із гілок сніг.
Марко звів до нього стріхуваті брови.
— Я поклав його в тій могилі, яку просили виготувати для вас обох.
— Ось тобі доплата за цю роботу, — сказав Теофіл і вийняв гроші.
Марко байдужно взяв, не числячи, опустив до кишені. Тоді ще раз труснув мішком і подибав (був від постійного копання напівзігнутий) у відчинені двері церковки.
2
— Отут, — сказав Марко, коли ми зупинилися перед виритим закапелком. — Як замовляли: одне місце вище, а друге нижче.
На вищому місці лежав на простеленій ряднині мертвий. Ми поклали на себе хреста і почали шепотіти молитву. Не молився тільки Теофіл.
— Але, отче Марку, — сказав він раптом крижаним голосом, — ви повинні б знати, я — старший і вище місце призначено для мене. Чому ж поклав його тут?
Марко повернувся, і я побачив, як червоно блиснули його очі. Але той спалах був надто короткочасний, печерник уклонився Теофілові до землі і проказав дихавично:
— Вибач мені, брате, согрішив перед тобою!
— Його треба перекласти, — сказав Теофіл роздратовано. — Переклади його, бо то моє місце.
Печерник дивився на Теофіла важким поглядом, в якому промигувало червонясте світло, хоч, може, були то відблиски наших свічок.
— Хочеш потривожити його спокій? — спитав повільно.
— Його спокій уже ніщо не потривожить, — озвався так само роздратовано Теофіл. — Я хочу твій гріх від тебе відвести.