Читать «Казкові пригоди Грайлика» онлайн - страница 59
Всеволод Нестайко
— Можуть то можуть, — зітхнув. Знай Умійович. — Але справа в тім, що усі мої майстренчуки — теж добрині. І воювати просто нездатні. Не те що вдарити когось — словом лихим образити не можуть. От і чекаємо, що УХ занесе в нашу країну того, хто порятує нас. Якогось богатиря, Котигорошка абощо. Та й ми не сидимо без діла. І в підземеллях тюремних працюємо, як не руками, то головою. Щось вигадуємо, радимося, винаходимо.
— А ви хіба разом у тюремних підземеллях сидите? — здивувався Грайлик.
— Ні, не разом. Але спілкуємося весь час. За допомогою чаривізорів, чарифонів таємних, про які гетьки не знають і які ми ще до військового перевороту по всій країні поробили. Якщо тобі треба буде порадитися зі мною, підходь до будь-якого дерева, де є дупло, і кажи — я почую і відповім. До речі, я ж зараз не поряд з тобою, а далеко. В іншому підземеллі. А побачив і почув, що з тобою трапилося, за допомогою маленького таємничого чаривізора, про який гетьки не знають і який завжди зі мною. Але стривай, он вони вже йдуть, зараз тебе випустять, — і Знай Умійович Добриня замовк.
Одразу ж нагорі прочинився люк і почувся голос:
— Гей, ти! Халамидник! Ну як злітав? Ге-ге-ге! Злякався? Вилазь!
Йому кинули мотузяну драбину, і він подерся нагору.
Там його зустріли кілька патлатих незугарних здорованів, що реготали й підстрибували від задоволення.
— От несподіванка?! Га?
— Га-арненька несподіваночка!..
— Ух, ми дали! Ой дали!
— Ге-ге-ге!
— Ге-ге-ге!
— Ге-ге-ге!
Грайлик почервонів, але, набурмосившись, сказав:
— І зовсім я не злякався.
Вони не повірили — ще більше зареготали.
— А де Іван-Сумніван? — спитав Грайлик.
Вони перезирнулися, почали підморгувати один одному, потім найбільш патлатий і незугарний підморгнув Грайлику й вигукнув:
— А це ще одна несподіванка. Ге-ге-ге!
— Ге-ге-ге-ге-ге! — зареготали всі оглушливо й противно.
Так, регочучи, вони й кинулися врізнобіч і зникли.
РОЗДІЛ VI
Грайлик озирнувся. Ніде нікого. Тільки пташки на деревах щебечуть.
— Іване-е! Де ти? — гукнув Грайлик. — Озовися!
Але Сумніван не озвався.
«Може, у палац забіг, сховався, не чує», — подумав Грайлик. Але до дверей підходити було небезпечно. Щоб відчинити їх, треба взятися за ручку, а візьмешся — знову провалишся.
Подряпався Грайлик до вікна, зазирнув. На вікні фіранка — нічого не видно. Оббіг Грайлик палац довкруж. Всюди вікна занавішені, і входу іншого нема.
«Ні, не міг Сумніван сховатися у палаці,— подумав Гр айлик. — Він як побачив, що я провалився, так, певне, перелякався, що подалі від палацу дременув».
За палацом починався ботанічний сад, де росли найекзотичніші дерева — пальми, банани, баобаби, секвойї та ще такі чудернацькі, яких, мабуть, Грайликів тато Усміхайло Петрович, що писав дисертацію, і то не знав. Дерева й кущі росли так буйно, так перепліталися вітами, що стояли суцільною зеленою стіною.
«От, куди він, мабуть, побіг, от де він сховався, — вирішив Грайлик. — Але як же його тут знайти, у цих джунглях?»
Він підійшов впритул до заростей і гукнув у гущину:
