Читать «Казкові пригоди Грайлика» онлайн - страница 2
Всеволод Нестайко
Веселина Василівна усміхнулася:
— Що ж, добре діло!
Сорочку-вишиванку дала. А про лати сказала:
— Почекай трохи. Ніколи мені зараз. От обід зварю, білизну доперу, у хаті приберу, тоді… Або чекай, або грай поки що без лат.
Отаке! «Без лат»! Що це за лицар — без лат? Ну, люди! Нічого не розуміють.
Ходить Грайлик, нудиться, канючить:
— Мамо, ну коли вже?
— Мамо, ну зроби!
— Мамо, ну ти ж обіцяла!
Та мама тільки відмахується.
І тато зайнятий. Сидить за столом, пише якусь чудасію. Дисертація називається. Заважати йому категорично заборонено.
От же ж!
Людина хоче у лицаря гратися, а вони не можуть таке-сяке лицарське причандалля зробити.
«Чекай!»
А як воно не чекається.
Ну не розуміють ті дорослі анічогісінько.
Коли хочеться гратися, то гратися хочеться зараз, негайно, у цю ж мить, а не колись.
Доведеться починати без лат.
Нічого не вдієш.
Пішов Грайлик на кухню, узяв нишком віника.
То мамі він — предмет для підмітання підлоги. А Грайликові — кінь бойовий тонконогий, з хвостом шовковим, з білою зіркою на лобі. Скільки на ньому гарцьовано-перегарцьовано по безкрайніх дорогах подвигів.
Потім Грайлик зазирнув у комірчину, поцупив татову лижну палицю. То вона татові палиця, від землі на лижах відштовхуватися. А Грайликові — спис бойовий.
Напнув на голову старий татів капелюх крислатий — замість шолома лицарського.
І…
Їде Грайлик на коні по лісовій дорозі.
Їде, роззирається навкруги.
А навкруги дерева стоять стіною величезні. А за ними у хащах вовки виють, ведмеді рикають, інші звірі, до Червоної книги тепер записані…
Що й казати — середньовіччя, дрімучі середні віки, багато-багато років тому. Не те що телевізорів, телефонів, метро, а й тролейбусів звичайних, щоб їздити, ще нема. Самий лише ліс густий та хижаки.
Хочеш не хочеш, а пересмикує тебе раз у раз всього.
Моторошно.
«Ех! — думає Грайлик. — Даремно я не почекав, поки мама лати зробить. Без лат у цьому дрімучому середньовіччі й робити нічого. Будь-який лютий звір тебе за голу ногу вхопить, з коня стягне. Будь-який ворог мечем, списом проштрикне запросто. А якщо ховатися й тікати, то чого було й у середньовіччя пертися. Лицарі ж тільки те й робили, що когось рятували, визволяли, з ворогами змагалися».
Тільки встиг подумати, аж чує — хтось плаче-примовляє. Та жалібно так.
Дивиться — стоїть край дороги дерево величезне, а до нього жінка прив’язана. Плаче гірко.
РОЗДІЛ II
Зліз Грайлик з коня, одв’язав жінку. А вона все одно плаче-заливається.
— Що таке? Чого плачете? — співчутливо пита Грайлик. Не міг він спокійно дивитися на чужі сльози, особливо жіночі.
— Як же мені не плакати? Пані мою, прекрасну принцесу Шах-Шароню, дочку славетного шаха Шах-Шараха полонив незнайомий пан Грубіян Чорна Маска. І не знаю я, де вона і що з нею.
— А ви ж самі хто будете?
— Ой, не називайте мене на «ви». Мене ніхто так ніколи не називає, бо я жалюгідна служниця Ципа-Дрипа.
Вона так зневажливо говорила про себе, що Грайликові ще більше стало її шкода. І він сказав якомога лагідніше: