Читать «Портрет Доріана Ґрея» онлайн - страница 13

Голворд працював натхненно, як завжди, сміливими мазками, з тією справжньою витонченістю й досконалістю, яка — в усякому разі в мистецтві — завжди є ознакою могутнього таланту. Він не завважив, що настала мовчанка.

— Безіле, я втомився стояти! — скрикнув раптом Доріан. — Я хочу вийти в сад. Тут така задуха!

— О, даруйте, друже мій! За роботою я забуваю про все… Але ви ніколи не позували так гарно. Ви навіть не поворухнулись! І я схопив той вираз, якого прагнув, — напівстулені уста і яскравість в очах… Не знаю, що Гаррі казав вам, але, безперечно, це він викликав у вас такий прегарний вираз. Він, певно, наговорив вам компліментів? Не беріть на віру його слів.

— Ні, ніяких компліментів мені він не говорив. Можливо, саме тому я й не вірю жодному його слову.

— Е ні, Доріане, ви добре знаєте, що повірили всім моїм словам, — заперечив лорд Генрі, мрійно дивлячись на нього своїми томливими очима. — Я, мабуть, теж вийду з вами в сад. Тут страшенно гаряче. Безіле, почастуй нас чимось холодненьким, бажано з полуничним соком…

— О, будь ласка, Гаррі. Подзвони лишень Паркерові, і я скажу йому, що подати. Я вийду в садок пізніше, бо ще маю докінчити задній план. Тільки не затримуй надто довго Доріана. У мене сьогодні так добре йде робота, як ніколи. Цей портрет має бути моїм шедевром. Та вже й тепер це шедевр.

Лорд Генрі вийшов у садок і побачив, як Доріан Ґрей, зануривши лице в прохолодне гроно бузкового цвіту, спрагло, наче вино, пив його аромат. Він підійшов до нього впритул і поклав руку йому на плече.

— Оце те, що треба, — упівголоса мовив лорд Генрі. — Бо ніщо не лікує душу так, як відчуття, і ніщо не лікує так відчуттів, як душа.

Юнак здригнувся і відступив. Він стояв простоволосий, листя розкуйовдило йому непокірні кучері й сплутало їх злотисті пасма. Очі в нього були перелякані — як у людини, зненацька розбудженої. Тонко виточені ніздрі тремтіли, якийсь прихований неспокій пробивався в трепеті ясно-червоних його уст.

— Так, — провадив далі лорд Генрі, — це велика таїна життя — лікувати душу відчуттями, а відчуття — душею. Ви надзвичайна людина, містере Ґрей. Ви знаєте більше, ніж вам здається, але менше, ніж хотіли б знати.

Доріан Ґрей спохмурнів і одвернув голову. Він не міг не вподобати цього високого стрункого молодика, що стояв поруч. Це романтичне смагляве обличчя і стомлений вигляд збуджували цікавість. Було щось несказанно-принадне в його низькому млосному голосі. Навіть ці руки — прохолодні, білі й ніжні, мов квіти, — мали своєрідні чари. На звук його голосу вони мелодійно рухались і, здавалося, теж промовляли щось по-своєму. Доріан відчував острах перед ним і соромився цього остраху. Чом це хтось сторонній мав відкрити йому його ж власну душу? Він знав Безіла Голворда вже не один місяць, але їхня приязнь зовсім не змінювала його. І ось раптом з’являється людина, що їй немовби судилося розкрити перед ним життєві таємниці… А втім, чого тут боятись? Він же не школяр чи дівчисько! Це смішно — лякатись.

— Сядьмо в затінку, — запропонував лорд Генрі. — ІІаркер уже приніс напої… Якщо ви будете довго на сонці, то зіпсуєте собі шкіру, і Безіл ніколи більше не захоче вас малювати. Засмага вам не пасуватиме.