Тут осяйна серед хмар піднебесних з’явилась Венера,Дар несучи, і, в долині затишній побачивши сина,Що понад берегом річки, самотній, шукав прохолоди,Стала на очі йому і промову до нього звернула:«От обітниця моя, подарунок тобі від Вулкана,Утвір мистецький його. Не бійся тепер ні лаврентів,Ані хороброго Турна на чесний двобій викликати».Так проказала і сина свого обняла ЦітереяІ променясту йому біля дуба зоставила зброю.Він же, дарунком Вулкана вшанований гойно і радий,Намилуватись не може і броню обводить воєннуЖадібним оком, дивується, в руки бере, приміряєТо гребенястий шолом, який полум'ям б’є золотистим,То смертоносний той меч, а то панцир із міді твердої,Червонуватий, кривавий, мов хмара грізна, олов’яна,Що, почервонена сонцем, виблискує сяйвом відбитим,То наголінники візьме, з електра та золота литі.То розглядає списа, то щита незрівнянну роботу.Там-бо на тому щиті, прозираючи роки майбутні,Вирізьбив владар огню італійців майбутні пригоди,Римського роду тріумфи, Асканіїв рід знаменитийІ незчисленні усі, послідовно проваджені війни.Вирізьбив він і Вовчицю у Марсовій тихій печеріІ коло неї близнят-сисунців, двох хлоп’ят нетямущих,Як вони граються сміло, до матері як припадають,Як і вона, повернувши до них свою шию могутню,Пестить по черзі обох і тіло вилизує ніжно.Там — підіймається Рим, там — сабінських жінок викрадають —Хиже насильство під час циркової забави; ще даліВирізьбив бог бойовище нове, що схопилося раптомПоміж куретами, Тацієм давнім та римським народом.Далі обидва царі, військове покінчивши змагання,Перед жертовником, збройні, з вином у руках поставалиІ, заколовши свиню, мирову виробляють угоду.Тут же, зовсім поблизу, квадриги прудкі розриваютьнадвоє Метта (не хтів ти додержати слова, альбанцю).Тіло твоє пошматоване Тулл поволік по дібровах,І придорожні терни у кривавій росі червоніли.Далі Порсенна наказував місту прийняти вигнанцяІ за Тарквінія римлян страшною облогою мучив;Діти Енееві в бій виступають за волю змагатись.Став роздратований цар, на устах йому люта погроза;Видко, почув, що наважився Кокліт мости зруйнувати,Що утекла від сторожі і в Тіброві скочила водиКлелія — діва… Ще далі стояв у фортеці на чатахМанлій і храм боронив і високий увесьКапітолій; Ромулів їжився двір острішком нової соломи.На позолоченім ґанку сріблистий гусак неспокійноВгору зривавсь, кричачи, що галли уже біля храму.Галли повзли по кущах, добиралися вже до фортеці.Маючи добру заслону — у темряві чорної ночі.Кучері в них золоті, із золота й одяг і броня.В’ються плащі повишивані; щирого злота намистоВ кожного сяє на шиї молочній. Розмахує коженПарою списів легких і щитом захищається довгим.Тут витанцьовують Салії, голі луперки за ними;Фламіни тут у вовняних шапках, там Марсові видноСкинуті з неба щити; там чисті жінки в колісницяхСвятощі містом провозять. Ще далі митець незрівняннийВирізьбив Тартар підземний, Плутонові брами високіІ лиходіям призначені кари: тебе, Катіліно,На височеннім уступі і фурій страшних проти тебе.Праведні душі окремо, між них і Катон правосудний.Понад підземними тінями йшов злотокований образМоря бурхливого; сива гойдалась і пінилась хвиля,А навкруги викидалися срібні із моря дельфіниІ розбивали хвостами гребені хвиль. В осередкуСудна пишалися мідні. Велика то битва Актійська:Море укрите усе кораблями. Кипить узбережжяІ відбивається золотом в хвилях прозорих Левкати.Видно там, як цезар Август провадить у бій італійців…Високо став на кормі він, а з ним і народ, і сенат весь,І щонайбільші боги, і пенати. На скронях подвійнеСяйво у нього горить, і зоря понад тім’ям аж рідна.Далі Агріппа, з наказу богів, при сприятливім вітріСтавить у стрій кораблі; на чолі гордовитім у ньогоСлавна ознака звитяги, ростральний вінець променіє.Там з іноземною міццю, при зброї і шатах відмінних,—Від узбережжів червоних, від східних земель повернувшисьЗ краю Зорі переможцем, — Антоній веде за собоюБактрів, єгиптян і… гріх щонайбільший — єгипетську жінку.Лавою всі наступають і піняться води затоки,Веслами збиті, розірвані тьмами носів корабельних.
