Читать «Твори: оповідання, романи, листи, щоденники» онлайн - страница 374

1920

6 січня. Все, що він робить, йому здається надзвичайно новим. Якби воно не мало життєвої свіжості, то саме собою — і він про це знає — неминуче було б виплодом старого чортового болота. Але ця свіжість вводить його в оману, примушує про все забути, чи змиритися, чи навіть, усе добре усвідомлюючи, сприймати безболісно. Адже нинішній день, без сумніву, — це саме той день, коли поступ збирається ступити далі.

9 січня. Забобони, засади і здійснення життя.

Через рай вад досягають пекла чеснот. Так легко? Так брудно? Так неймовірно? Забобони — це так просто.

В його потилиці вирізали сеґментоподібний отвір. Разом із сонцем туди зазирає цілий світ. Його це нервує, відвертає від роботи, крім того, він злиться через те, що саме його мають вилучити з вистави.

Якщо на другий день після визволення відчуття полону лишається незмінним, а то й стає ще гострішим, і навіть якщо виразно наголошують, що воно ніколи не мине, то це ще не заперечує можливості передчуття остаточного визволення. Усе це може бути радше необхідною передумовою остаточного визволення.

1921

15 жовтня. Десь тиждень тому всі щоденники віддав М. Трохи вільніший? Ні. Чи спроможний іще я писати щось на кшталт щоденника? У кожному разі це буде щось інше, скоріше, воно десь сховається, не буде взагалі нічого, скажімо, про Гардта, який мене неабияк цікавив; я міг би занотувати що-небудь лише через силу. Таке враження, ніби я про нього вже давно все написав або — що, власне, те саме — ніби я вже неживий. Про М. я, певно, написати зміг би, але вже не з власної волі, до того ж це було б надто гостро спрямовано проти мене, такі речі мені вже не доводиться, як колись, докладно собі пояснювати, в цьому сенсі я вже не такий забудькуватий, як колись, я став живою пам’яттю, звідси й безсоння.

16 жовтня. Неділя. Трагедія безперервного початку, жодного самообману в тому, що все — лише початок і навіть іще не початок, глупота тих, які про це не знають і які, наприклад, грають у футбол, щоб колись нарешті «домогтися успіху», власна глупота, похована в самому собі, мов у домовині, глупота тих, котрі гадають, нібито перед ними справжня домовина, тобто домовина, що її можна перевезти, відкрити, розбити, поміняти на іншу…

17 жовтня. Те, що я не навчився нічого корисного та ще й дав своєму організму зачахнути — а це взаємозв’язано, — могло бути й наміром. Я хотів, щоб ніщо не відвертало моєї уваги, щоб моєї уваги не відвертала життєрадісність корисного й здорового чоловіка. Так ніби уваги, принаймні не меншою мірою, не відвертають недуга й відчай!