Читать «Полліанна» онлайн - страница 9

— Звільнятися? — насмішкувато мовив юнак. — Мене тепер і силою звідси не витягнеш, з цією дівчинкою тут тепер буде весело, яку кіно, — щодня!

— Тобі б лишень веселитися! — обурено мовила Ненсі. — А як цій дитині жити зі своєю тіткою, ти подумав? Ні, хтось-таки має її оберігати, і це буду я, Тімоті, так і знай! — пообіцяла Ненсі, після чого повела Полліанну в дім.

Розділ 4. Маленька кімнатка на горищі

Міс Поллі Гаррінґтон не підвелася, щоб зустріти племінницю. Вона поглянула на неї поверх книги, яку саме читала, коли Ненсі з Полліанною увійшли до кімнати, і простягнула руку. На кожному пальці, здавалося, було холодно написано: «Обов'язок».

— Як почуваєшся, Полліанно, я… — почала було міс Поллі, але закінчити не встигла. Дівчинка побігла через усю кімнату й припала до колін тітки, яка була зовсім не готова до такого повороту.

— О, тітонько Поллі! Я така щаслива, що ви дозволили мені приїхати жити з вами, — плачучи заговорила дівчинка. — Це так чудово, що в мене з'явилися ви і Ненсі — після того, як у моєму житті були лише леді із Жіночої допомоги!

— Цілком можливо, хоч я і не мала честі познайомитися з цими леді, — сухо відповіла міс Поллі, намагаючись звільнити свої коліна від пальчиків дівчинки. Потім вона поглянула на Ненсі, яка все ще стояла біля дверей.

— Ненсі, ти можеш іти. Полліанно, встань, будь ласка, щоб я могла тебе роздивитися.

Полліанна відступила назад, нервово засміявшись.

— Звісно! Адже ви мене ще ніколи не бачили. Хоча й дивитися нема на що — окрім хіба що ластовиння. Ох, і я маю ще пояснити вам дещо з приводу червоної картатої сукні і чорного кольору. Я розповідала Ненсі, як тато сказав…

— Мені нецікаво, що сказав твій тато, — перервала її тітка Поллі. — Гадаю, у тебе є валіза?

— Так, тітонько, чудова валіза — мені її подарували в Жіночій допомозі. Хоча там майже немає речей — моїх речей. Пожертв із дитячими речами останнім часом у місії було зовсім мало. Та у валізі є всі татові книжки, місіс Байт сказала, що я маю взяти їх з собою. Знаєте, тато…

— Полліанно, — знову перервала її тітка, — ти маєш запам'ятати одну річ, але раз і назавжди: ніколи не говори зі мною про твого батька!

У дівчинки перехопило дух від хвилювання.

— Чому, тітонько Поллі, хіба ви… — вона завагалася, а тітка скористалася паузою.

— Зараз ми підемо нагору до твоєї кімнати. Твоя валіза, гадаю, вже там, принаймні я веліла Тімоті занести її туди. Іди за мною, Полліанно.

Дівчинка слухняно пішла за тіткою. Вона ледве втримувалася, щоби не розридатися, в її очах стояли сльози, але за хвилину вона вже гордо підняла голову.

«Мабуть, це й на краще, що вона не хоче говорити про мого батька, — міркувала Полліанна. — Мені буде навіть легше, якщо я не говоритиму про нього. Може, саме тому тітонька й заборонила це робити». І, впевнена утому, що тітонька саме про неї піклується, Полліанна змахнула сльози й почала роздивлятися навсібіч.

Вони якраз піднімалися сходами — попереду колихалася тітчина шовкова спідниця. Позаду в одній із кімнат двері лишилися прочиненими, і дівчинка помітила яскравий килим та стільці, обтягнуті атласною тканиною. Під ногами Полліанна побачила розкішний килим, який нагадував м'якенький мох. У кімнатах висіли картини, освітлені сонячними променями, що пробивалися крізь мереживні фіранки.