Читать «Джури-характерники» онлайн - страница 33

— Як звуть твого звіра? — поцікавився Грицик.

— Грім, — відказав хлопчина.

— Це ж за що його так назвали?

— Бо він коли лютий, то реве, наче грім гримить.

Грім копирснув копитом і справді ревнув так, що Грицик мимоволі звів очі до неба. Але там не було жодної хмаринки.

— І чий же він такий грізний?

— Дядька Василя Байлема. Той, що зараз у нас старостує.

Грицик кивнув головою. Байлем таки вижив у тій січі з Саїд-мурзою, беклербеком двох удільних перекопських орд. Грицик з Саньком знайшли Байлема на одній з купин, геть обліпленого п’явками. Козацькі знахарі трохи його підлікували, проте для бродницького життя Байлем був уже заслабий. Тому Швайка познайомив Василя з переяславським старостою Лемешем і той згодився поставити Байлема старостою Воронівки. Грицик чував, що на зароблені в бродництві гроші Байлем накупив трохи корів та коней і тепер вважався чи не найзаможнішою людиною в селі.

— А ти ж сам чий будеш?

— Нічий. У мене батьків убили татари. А я в лісі заховався.

Грицик мимоволі зітхнув. Це дитя повторювало його долю. Йому чомусь захотілося притиснути цю русяву голівку до грудей і пригладити непокірні вихори.

— А тебе ж самого як звуть?

— Телесик.

Гарне ім’я у цього хлопчини. І таке ж воно безпомічне якесь. Глянеш на такого — і одразу здогадаєшся, що це не Степанко і навіть не Іванко. А саме Івасик. Себто Телесик.

Хлопченя зітхнуло й запитало:

— Дядьку Грицику, мені казали, що ви теж були такий самий сирота, як і я. Це правда?

— Правда, — відказав Грицик.

— Слухайте, візьміть і мене з собою в джури, коли їхатимете назад!

— А хіба тобі тут погано?

— Ні. Але дядько Байлем казали, що тільки в плавнях можна стати справжнім козаком.

— Подивимось, — відказав Грицик. І легенько ляснув коня по крупу, бо вдалині забачив Швайку з Байлемом. Ті, приклавши долоні до лоба, озирали довколишні місця. А за хвилину, про щось перемовляючись, поволі подалися туди, де колись стояло Швайчине обійстя.

Грицик перехопив їх напівдорозі. Василь кивнув йому і продовжив розмову.

— Спасибі переяславському старості, що ми вже два роки не платимо податків, — гулко, наче в бочку, бубонів Байлем. — То тепера ніби знову на світ народилися. Огорожу зміцнили, гаті навели, на Городищі мури укріпили, сторожові маяки подовжили. Тепер нас жоден татарин не застукає зненацька. А коли й наскочить, то голими руками не візьме. У нас зараз з сотня шабель набереться. То за такою огорожею ми й від п’ятисот татар відіб’ємося.