Читать «Джури-характерники» онлайн - страница 34
Рутківський Григорович Володимир
— А коли більше прийде?
— На моїй пам’яті такого ще не було. Татарин-бо не воювати приходить, а грабувати. Схопить, що погано лежить — і драла. А коли йому здачі давати — то він не такий уже й сміливий як здається. Йому, бач, теж хочеться живим-здоровим повернутися в степ. А як таки посуне на нас великою кількістю — ми завжди можемо відсидітися в болоті.
— А якщо взимку налетять?
— Подамося на Вовкулацький кут, — відказав Байлем. — Сам відаєш, там такі трясовини, що і взимку не замерзають. То ми трохи підрихтували проходи — так, щоб нападники заходили туди по одному. І тепер, коли що, кілька наших стрільців можуть утриматися проти тисячі башибузуків.
— Зрозуміло, — кивнув Швайка. — А що чути про пана Кобильського?
— Слава Богу, завіявся кудись, — перехрестився Байлем. — Після того, як ви дали йому лупки, став на кожен шурхіт озиратися. А коли татари спалили його Канівці — за ним і слід здимів.
— То ви тепер самі собі господарі?
Байлем зітхнув.
— Ми теж так гадали. Ну, думали, тепер у нас тілько один головний біль — татари. Але оце з місяць тому приїхав новий Кобильський. Заремба його звуть. Йому, бач, землі наші не київський воєвода відписав, а буцімто чи не сам великий князь литовський. А навіть і король польський. Та ще й прикупив дещо. Ходять чутки, що Кобильський йому свій уділ чи то продав, чи здав у оренду. Так що в нього під рукою опинилася майже вся земля на південь від Переяслава. Тож і почувається тут, як у себе вдома. Кажуть, уже повісив кількох людей. А що вже канчуком розмахує — то тут і Кобильському до нього далеко.
— А що ж староста переяславський?
— Сам побачиш. Проте, гадаю, не з руки йому чубитися з новим паном.
— Воно таки правда, — згодився Швайка. — А от, здається, й приїхали…
Байлем з Грициком перезирнулися і зупинили коней. Пилип не хотів, щоб при його зустрічі з батьківською садибою були свідки…
Швайка зійшов крутосхилом донизу, усівся на теплий камінь перед трухлявими залишками воріт і озирнувся. На перший погляд ніщо не змінилося за ті роки, що він був відсутній. Те ж гаддя вигрівалося на очеретах, ті ж бугаї бухикали в плавнях. Хіба що кам’яний льох, у якому колись не раз відлежувався Швайка, геть заріс жаливою. Схоже, про його існування забули як степовики, так і свої.
Втім, ні. Чомусь він був переконаний, що хоч би в які світи людину заносило, але часточка її душі таки залишається біля того місця, де почалося її земне життя. І не в самотині, а разом з обрисами його рідних. У цю хвилину Швайка бачив їх так виразно, начебто вони вирізьбилися перед його заплющеними очима. Он бабуня з дідом, он його батьки. Сторожко посміхаються, мовби хочуть запитати: «А як, Пилипку, склалося твоє життя?»
Що ж, йому соромитися нічого. Хоча довелося зазнати такого, що й ворогу не побажаєш. В уяві зринув спекотний степ і він посеред нього — малий, знеможений, покинутий усіма. Потім невідь-звідки до нього простяглися руки Рашитової матері, родом з його Воронівки… А от він уже парубок, і рушає в Крим. Ось він за морем у страшному герці.